6. Шлюбні танці пави.

— Вікусенько, золотце, ну рибонька, ну будь-ласочка, чи тобі шкода? — третій день ходила та вмовляла біловолоса Галина Несторівна свою розумну внучку.

Та ту й налигачем не затягнеш у пригоду! Вперлась круглолиця Вікторія та й на своєму стоїть.

— Не буду продовжувати марафон тільки для твоїх подруг! З мене досить! Час — це гроші. У мене своїх клієнтів вистачає, — було її остаточне слово.

Баба Галя сердилася. Сил її не вистачало на цю колючку. Втім, знайшла вихід із положення раптово:

— А давай ти навчиш мене своєму оцьому коучиненгу, — спотворила пенсіонерка назву напрямку діяльності онуки, на яку свого рота роззявила. — Як навчиш, то відстану і сама подругам своїм марахвони проводитиму.

— Ти? Коучем? Бабо, не сміши мене! Для того, щоб стати коучем, треба ще й бути блогером, щось тямити у таргеті, CMM і багато навчатися.

— У чому тямити? У тарілках і ес-м-есках? Та я в цьому тямлю бездоганно! Я навіть відкривати та читати повідомлення від Водафону та "до вас намагалися додзвонитися" від Юхимівної навчилась! Тому я вже багато що вмію і навчилась. От тільки... Хто такий блохер? Блошиний розповсюджувач? Чи шукач бліх у сараї? Ну то якщо так, то і з цим у мене жодних проблем. Як заходжу за яєчками до курятнику — то всі блохи мої! Стрибають моментально на спину, руки, голову!

Дівчина з макіяжем і крученою зачіскою гидлово скривилася. Вона ще в дитинстві не любила тих кур. Ніколи в сараї не заходила і не заходить понині, бо гидує такими місцями.

— Ні, бабунь. Блогер — це людина, що веде блог у інтернеті. Робить контент, спілкується з людьми, щоденно щось публікує в історії чи стрічці, зацікавлює своїм продуктом, рекламує інших блогерів.

Пояснення викликало в сімдесятип'ятирічної Галини деяке заторможення. Довелося їй розумово напружитись, щоб адекватно оцінити свої сили.

— Ну континент я не знаю, чи вмію робити чи ні, а от котлети так. Це вміння підійде?

Віка нестримно розсміялася:

— Тільки якщо вестимеш кулінарний блог. Але для коуча — це вміння, що не приший кобилі хвіст.

Пані Галина знову замислилась. Про кулінарних бліх уже промовчала. Про інші пункти, які ще тримала в пам'яті, думала.

— А щодо спілкування з людьми — то я це вмію робити. Он щодня з кимось спілкуюся! Тільки за хвіртку ступлю – люди так і в чергу стають на спілкування! Не можна селом без цього і пройти.

— Бабуленько — це не те. Треба спілкуватися в соціальних мережах. Розмовні розповіді робити. Відео знімати. Рекламувати себе. Просувати. Публікувати щось, щоб людей зацікавлювати. І взагалі треба щось розуміти в телефоні для цього всього.

— А я що, відстала якась тобі, чи що? Мене Ярослав, сусід наш, вібером навчив користуватися! І в банкоматі я знімати гроші вмію! Тож не треба на мене наговорювати. Я з технологіями на "ти", — гордовито та самовпевненно повела Галина.

Віка і цього разу посміялася трохи з баби, але все ж якось відреагувала дивно на таку промову. Розгубилася наче трохи. Баба Галя одразу ж збагнула в чому справа — в імені, за яке згадали. І, не зволікаючи, вирішила пробурювати хід до цілі. До подвійної цілі, на хвилиночку!

— Вікулю, сонце, а може, щоб баба не забивала собі баки, ти все ж продовжиш марахвон для моїх бабів? Баби раді будуть. Потіш старих, га? А я тобі за це що захочеш зроблю! Хочеш вергунів або пирога з порічкою, а може пораду якусь — все зроблю, все скажу, що забажаєш! Я ж вік уже чималий прожила. Багато, що знаю, — заспівала солодкої пропозиції літня й мудра жінка.

— А як же блогерство, коучинг, ба?

— А то якось потім.

Віка на якусь мить поринула в свої думки. Либонь, полегшенно зітхнула, бо бабу не уявляла блогеркою та й не любила тих онук, котрі привчають старше покоління до Тік-Ток-ових гикаючих прямих ефірів.

— Ну я подумаю, – вимовила нарешті та пішла в свої покої відпочивати та думати.

Наступного ж дня баба знову із самого рання із тим же питанням пристала до майстрині із самовдосконалення. Та тільки очі розплющила, а вона їй:

— Вікусь, ну що? Подумала? — і розпахнула тонкі жовті штори на вікнах у кімнаті внучки.

— Бабусь, ти чого? Котра година? — переполошилася заспанна дівиця.

— Так сьома ранку вже. Баби мої на відповідь твою чекають.

— А ще трохи почекати вони не можуть?

— Та скільки ж можна? Сонце в дупку світить он уже як.

— Ясно. Отже, припекло, так припекло, — позіхаючи, забуркотіла невдоволенно Вікторія не гучним голосом. — А в мене підгорати починає...

— Що, що, дитино? Горить щось? — не розчула її стара жінка і ввімкнула паніку. — Де? А баба запаху не чує! У мене на плиті нічого не горить... Чи горить? Піду перевірю. А ти думай поки що, думай, моя золота.

Авжеж, що такий хід коником Галина Несторівна зробила зумисне. Вирішила вона досягти свого, хоч би що їй це не коштувало. Адже саме так її онучка-коуч вчила? Ну то на онучці й буде тепер бабуся тренуватися. Допікати, поки результату потрібного не отримає...

"А як не вийде нічого? А що, як онука взагалі від баби втече назад у місто?!."

І про таке теж думала пані Галина. Самотньою залишатись їй зовсім не хотілось. Але — буде, що буде. Поїде — а отже не будуть селом чутки ходити, що онука Галини Гордієнко чужих чоловіків відбиває.

Через те, що Віка з бабусею мало говорила про особисте життя, а все про господарство, роботу, справи — припустилася Галина бозна-яких думок. А може Вікуся вже й у місті рідному популярною стала? Може дурна слава поширилась там про неї? Із одруженим чоловіком якимось фліртувала — і дофліртувалася, що треба було поїхати з міста? Із сином, батьком Вікторії, теж коли розмовляла телефоном — не отримала від нього чіткої відповіді на запитання, чого онука заволіла в село та без попередження зненацька приїхала сюди. Тому й мала жінка нині повне право надумати такого.

Грішні думки, від яких голова боліла у пенсіонерки, довели її в один момент до апогею. І муляло, і свербіло — так хотілось уже досягти свого! Тож, щойно зібрала малину різних сортів і порічки нарвала цілу миску з горою — так і побігла до онуки, знов її "допікати".