4. Бабина тренерка.

Приїзд онучки ощасливив бабу Галю. Та ненадовго.

Вона ж то думала, гадала, що Вікуся її люба приїхала до баби, бо скучила за нею і за селом. Та де там! Дурень думкою багатіє. На п'ятий день від початку гостин, коли набридли вже Галині онуччині байдики, бо тільки їсть та бабин харч, у своєму телефоні щось клацає, з кимось базікає, сміється і танцює або спить у своїй кімнаті, що виділила їй турботлива бабуся, найкращу постіль давши та найліпшу перину постеливши, вирішила стара жінка долучити онуку до праці. Але так — не прямою мовою.

— Вікусю, онуцю, ти тут не запріла в чотирьох стінах? — зайшла здалеку Галина Несторівна, прочинивши на кілька сантиметрів двері дівочої спальні.

— З якого б переляку? Це на дворі спека неможлива, а тут прохолодно, — відказала ій красуня онучка, навіть не спромігшись очі від свого телефону відірвати.

— Та вже вечоріє, вже добре на вулиці стає. Прогулятися не бажаєш?

— Ні, дякую.

Зморшки на обличчі Галини від невдоволення ще в глибші рови повтікали. Ну і як її з хати змусити вийти?

— Ой, онучку, — прочинила двері до кімнати баба ширше та переступила однією ногою поріг, — а в нас же малина вже перша поспіла! Хочеш малинки?

— З'їла б. Скажеш, як назбираєш — я прийду поїм.

Такої відповіді любляча бабуся точно не очікувала почути від своєї "зірочки". Ти ба, які ми пані! Ти ба, які білоручки! Ну звісно ж — чужими ж руками й жар легко загрібати!

Образилася Галина на онуку. Вирішила так — не буде їй більше готувати їсти. От що та сама зірве, накалапуцяє — те й і їстиме. Он яєчка в холодильнику є, а на городі зелень. Не святі горщики ліпили — зголодніє, та й знайде, що поїсти. А бабою нічого більше користуватися!

І тому замість приготування вечері того дня Галина попоралася на пів годинки довше на городі, а потім сусідку побачила, що вулицею йшла, з якою колись разом працювала на фермі, та й сплелась з нею язиками.

Говорила зі знайомою Галина Несторівна довго, як рідко це може собі дозволити. Вже й сонце сховалось за обрій, перші сутінки впали на землю, зірочки проявились на небі... і Віка разів з десять у вікно з кухні, яке виходило прямо на ворота, все визирала та й визирала, забруднюючи білу бабину штору своїми рученятами. Тамара, жінка, з якою говорила бабуся, першою тоді прощатись стала. Попоралася наостанок баба Галя по господарці, пташину свою свійську зачинила на ніч, сипнувши курям два черпаки зерна і давши корм гусенятам, та кіз привела по черзі від нічийної хати й зачинила у сусідньому хліву. І себе теж зачинила у дворі, на хвіртку накинувши ланцюжок. Поки це все зробила то й ніч настала.

— Бабусенька, а де це ти так довго ходиш? — почула стара, щойно переступила поріг свого дому.

— Управлялася я. А що таке? Ти думала, що мене вже вкрали?

— Та ні. В тебе ж така система безпеки та захисту. Сейфи в банках й ті легше зламати, — пожартувала внучка, дивлячись, як пенсіонерка зачиняє вхідні двері зсередини на три різних замки та ще й крючечок опісля накидає для надійності.

— А як же інакше? Ти знаєш, що нині навигадували хтозна-що? Пістолети з глушниками різні... А в мене он який скарб у хаті — внука рідна, котра й без цього рідко навідує бабу. Треба тримати оборону... Та й ми ж ніде не підемо гуляти. Нічого швендяти ночами темними, — й не повела бровами стара, відказуючи гордовито.

— То це аби я не втекла?

Баба на це вже промовчала. Віка живе тут, наче на курорті. Ще б чого надумала втекти! Ще б можна було зрозуміти втечу, якби бабця її в раби свої записала, змушувала не розгинаючи спину працю різну робити — то була б інша справа. Але ж береже її вона. І слова ось не може сказати онуці!

— А що не так, зірочко? — натомість спитала бабка.

— Та от думаю. Голодом ти мене почала морити, зачиняти теж. Коли ж чекати ошийника на шиї? Заручниця цікавиться.

Слова Віки повеселили фарбовану старуху. Отже, їсти хоче, отже вдалося бабуні звернути її увагу на чиєсь ледарство. От тільки з драматичністю та загнула...

— Вікусю, а ти що, зголодніла? Ой вибач, я ж малини наїлась в саду та й досить з мене стало, а за тебе й не подумала, — увімкнула хитру акторську гру Галина. — От тільки виморилась щось дуже. Так болять ноги та спина! Не сила мені готувати нині вечерю... — пошкутильгала кволо, тяжко зітхаючи та ойкаючи та зі скрипом (і своїх кісток, і старого матеріалу) гепнулась у крісло. — Ой, а ти, дитино, зазирни там у холодильник. Може вареники з полуницею ще лишились?

— Немає їх, бабусечко, вже. Я доїла їх по обіді, — насуплено дивилася на страждання рідної людини Вікторія.

— Ой, а молочко десь має бути ще! Та й кусень хліба завалявся може. Ти пошукай, пошукай, онучко. Не сиди голодна, — далі продовжувала знущатись з ледацюги літня жінка.

— Я ж козине не п'ю молоко. А хліб уже черствий.

— Ще яйця є. Візьми їх і приготуй.

— Не хочу.

— Ой-йой... Ну що ж, зірочка, кізонька моя, зайченятко — то кашу бери їж. Стоїть он у кутку.

— Ота, пшоняна? Що ти варила її курчаткам з-під квочки? Ні-ні, бабусенько, не буду об'їдати малечу, дякую, — сердита вкрай була вже Віка.

— Ай-яй-яй... Ну тоді не знаю, що й тобі запропонувати. Те не їсиш, те не хочеш...

— Та не треба нічого. Дякую і за те, що собачої каші з маслаків і дерті не запропонувала, — гримнула дверима своєї спальні норовлива дівка.

— "Не хочу, не хочу"... То з'їж сраку сорочу! — під ніс тоді бубніла собі, задоволена своїми діями, баба Галя, залишившись наодинці та вмикаючи телевізор. — Нічого з тобою не станеться за ніч, якщо поголодуєш. Вважай, що нині піст. Їсти — не срати, можна почекати. Зате може завтра хоча б до крамниці підеш або приготуєш щось сама, як забурчить у шлунку. А то все баба та баба. Приїхала до баби царівна. А баба вже стара. Баба зморена. Треба подумати, що бабі допомога може треба... Ой, так кістки ламає! — вже не прикидаючись хворою, дійсно відчула біль у суглобах. — Мабуть, буде дощ...