2. Старість — чепепашкою, а молодість — пташкою.

Село Широке на те й мало таку назву, що широко простяглося на квітучих ланах Придніпров'я. Не було тут гір або густих лісів, зате артерії мілководних, подекуди пересохлих, річок, та безкрає полотно штучно насаджених лісосмуг і природних горбистих балок, котрі губляться між спокою барвистих полів, дарували очам неймовірну насолоду.

Село Широке було таке широке, що аж поділялося на дві частини. Однак Широке-1 мало свої переваги й тому Широке-2 завжди називали "Краєм світу", ніби окрему державу. Саме в Широкому-1 знаходилися всі культурні й не культурні пам'ятки, селищна рада, школа, магазин, а в іншій частині села лиш один фельдшерський медпункт був окрасою. Та й взагалі у Широкому-2 не було на що дивитися — дві вулички нещасні та й усе.

З'єднувалась мала й велика частина Широкого — асфальтною дорогою. Щоправда, від того асфальту давно лиш назва одна лишилась. Місцеві жителі часто кажуть між собою: "Краще дорога вже була б ґрунтова, як ті стежини між полів. Бо по цим ямищам нормально не проїхати й не пройти. Всі зуби згубити можна на тих вибоїнах!" Однак, споконвіку селяни призвичаїлися ходити полями та ярами, тому й у наші дні жителі Широкого-2, йдучи до центральної частини першого, обирають варіант оминути асфальтні баюри межи полями, такими ж широким, як і їх населений пункт, аніж плентатись по узбіччю асфальтних залишків. Такий самий шлях обрала й баба Галя, прокладаючи одного червневого дня маршрут до своєї домівки від оселі подруги.

Не спати з-поза ранку, попхатися на автобус, а потім на базарі пошвендяти, і на додачу пішки з сусіднього села декілька кілометрів ґрунтовою стежиною мало не під залізничною колією пройти, а потім понад посадкою — нічогенький такий активний день сімдесятип'ятилітньої бабусі! У подруги вона навіть прилягла відпочити після цих естафет, щоб сил набратись перед ще одним, фінальним забігом. Але не минуло години, а її заряд енергії вже поповнився.

— Дякую за гостини та смачний суп, Іринко! — схоплюється стара за свої клунки та й на поріг косо позирає.

— Чим багаті — тим і раді. Це я вдячна тобі, Несторівно! Хоч побувала в мене, ремонт мій побачила. А то тільки по телефону розповідала за нього. От бачиш, як добре інколи сідати на не той автобус, — знайшла плюси нещодавньої біди інтелігентна Ірина Борисівна.

Галина ж плюсів щось не бачила. У неї там кізоньки її, кури, коти та кроти — додому б швидше! Натомість вона має роздивлятися чужі ремонти... Однак, подрузі свої невдоволення Галя не хотіла показувати. Ще чого — образиться.

— Та гарно все, гарно. Ще й штори такі красиві придбала! Під колір стіни...

— Та штори старі! То ти просто так давно в мене була, що не пам'ятаєш. А як тобі моя кухня? А натяжна стеля?

Іринчине запитання Галину завело в глухий кут. Для неї ремонт подруги був суцільною дичиною. Ніяких шпалер, а фарбовані стіни, стелі якісь несправжні, кухні, наче для ляльок, ванна кімната із санвузлом наче в панських будинках, які тільки по телевізору Галя бачила, вода з крана, та ще й гаряча... І що їй на це все сказати? Їй було тут некомфортно. Враження, ніби й ступити ніде не можна — так все чисто й до біса ідеально та не по-селянському. Ніби на іншій планеті.

У самої ж Галини житло було набагато простіше і їй це подобалось. Ніяких тобі бойлерів чи плазмових телевізорів на пів стіни. У неї на тих стінах килими висіли та гріли її холодними зимами. А що ж грітиме Іру взимку в таких царських покоях? Де пам'ять від її батьків? От у Галі досі на підлозі килимки лежать, що мати її в'язала спицями та рядна від бабусі, що та самостійно пряла. А в подруги якісь незатишні ламінати під ногами...

— Та гарно все. Гарно, — ледь знайшла слова для стислої промови. — Іриночко, ти вибач мене, але додому, до хати час йти. Щось он хмарно надворі стало.

— Радій, що не спекотно! Синоптики дійсно обіцяють на вечір дощ. Однак ти не хвилюйся — зараз же тільки обід. Ти встигнеш додому причалапати, — завірила гостинна жінка з доброю душею, а зробивши паузу додала: — А знаєш! Я тебе проведу трохи. Бо он фіалок тобі надавала на гостинець, а тобі це все тягти самій! Не діло... Та й вже давно хотіла філейника нарвати, а все не було коли. Бо внучка приїде, почне колінця забивати, а лікувати нічим буде. То хоч тебе проведу і зроблю дві корисні справи одночасно!

— Іро, так я тобі каланхое та алое передам! Як будеш у нашому краї. Вони теж лікують. Я коли хворію тільки цими рослинами й рятуюся. Буде й тобі бонус за фіалки, — вигадала, як не залишитись у боргу вже задоволена пенсіонерка. Хоч трохи буде легше йти, якщо Ірина допоможе із торбинами.

Втім, Галина й сама знала, що легко та швидко вона додому не дійде. На її шляху неодмінно зустрічатимуться люди, а це означає, що треба з усіма поговорити. Перші балачки почалися одразу ж за хвірткою господи Ірини.

— Королево півоній, а ви вже з дому тікаєте? А я до вас оце хотів зазирнути, — Іринчин сусід, віком приблизно до сімдесяти років, що мешкає через дві хати, намалювався тут, як тут.

— Федір Трохимович, невчасно ви. Мене подруга провідує. Тож не маю часу на інших гостей, — обминула його гордовита пані. — А ви що, все на півонії мої позираєте? Може й собі посадити такі хочете?

— Та ні. Я лиш вами та вашим смаком захоплююся. Такий естетичний квітник! Така вже господарко ви, Ірино Борисівно, що прямо від Бога! — зняв свого замизганого картуза дід і аж трохи вклонився.

— Ой! Як скажете щось, Федір Трохимович! — рум'янцем залилися щоки жінки.

Відійшовши від Іринчиного дому та галантного сусіда на пристойну відстань, Галина не втерпіла у мовчуна грати:

— Ну і що це таке було? Га, Іринко? Та він за тобою, що хлопчик, бігає!

— Галю, яке бігає? Ти про що? Федір Юхимович просто ввічливий. І не жадібний на компліменти, — відказала на це ще нічогенька, судячи за зовнішнім виглядом, жінка. Юні дівчата на селі взагалі Ірину називають "стильною модницею". Не минули для неї вчительські роки задарма. Як у молодості, так і зараз одягається в найкращі костюми та сукні, завжди фарбує лице, наче молодичка, і носить взуття на маленькому каблукові.