1. "Пенсіонерки звичайні".

— Старість — це коли швидко засинаєш, а спати... — філософські завела Галина Несторівна, сидячи на лавці автобусної зупинки.

— Старість  — це передусім, коли суглоби на погоду крутить і тиск скаче! — перебила пенсіонерку інша пенсіонерка, котра сиділа з нею поруч.

— Та дай доказати, Юхимівно! Що ти постійно лізеш поперед батька в Пекло? Ти й коли я помирати стану, першою віддасиш Богу душу, навипередки? Отже. Старість — це коли швидко засинаєш...

— О-о-о, — чи то проспівала, чи простогнала третя особа пенсійного віку. — А в мене безсоння.

— З чим ми тебе і вітаємо, Іро! А тепер можна мені слово? — роздратовано буркнула Галина коліжанкам.

— Та кажи вже! Хто ж тобі не дає?

— Дякую, що дозволяєте, Ірино Борисівно! — дещо іронічно відповіда Галина, в народі більше відома, як "баба Галя", своїй подружці, молодшій на десяток літ. — Так от. Про що я? А! Старість — це коли засинаєш, ще не лягаючи спати. До прикладу, от вчора — сіла я телевізор дивитися...

— Знаємо, знаємо таке! Тільки опускаєш свої повіки, аж гульк! А новини, які увімкнула послухати, вже й закінчились, а ти не пам'ятаєш чим! А тебе будить крик онука: "Бабусю, підйом! Ви дуже голосно хропака даєте!" А я у відповідь: "Я що, заснула? Ні, ні! Я не спала! То я заплющила очі, щоб жирних мордяк депутат не бачити, про яких був сюжет. І я не хропіла! То я хотіла лиш перекричати казки, які в новинах розказують!" — засміялася Юхимівна та продемонструвала на широкий загал свої жовті зуби.

Галина окинула веселунку невдоволеним поглядом і оком, котрий вхопив нервовий тік, аж зурочити ту забажала. Пошкодувала нині, що не послухала своєї бабусі колись і не навчилась у тієї так званій магії. От чомусь Ользі, з сусідньої вулиці, всі бояться й слово сказати, бо чули, що вроки та вміє насилати. А от Галя такого подібного ніколи не вміла і не робила — от з неї мотузки й в'ють.

— Так, Юхимівно, саме так... — тяжко зітхнула оповідачка, котрій ніяк не дадуть слово. — Сіла серіал подивитися, та так на п'ятій хвилині й задрімала. Але ж ненароком! І всього на п'ять хвилин! Просто очі боліли і хотілося їх заплющити. От і заплющила, що коли розплющила якась чортівня одна замість серіалу була. Якісь пірати, кракени... Я й вимкнула телевізор! Не вистачало ще жахастиків на ніч надивитися. Й без того вистачає переляків! А саме такий стався після вимкнення телевізора, коли я зиркнувши на годинник у кухні, подумала, що осліпла. Глипнула на години — а там третя ночі! Але я ж сіла до телевізора о восьмій вечора! От і думаю собі: "Як же так? Куди подівся час? Видно, не добачаю вже." А потім махнула рукою, та й думаю: "Та чи мені горя мало в житті було? Нащо журитися за такими дрібницями? От коли вхопить інсульт — от тоді й поплачу. А поки піду спати". І пішла вкладатись в ліжко. Але цього разу повіки, наче ті пружинки, ніяк не хотіли заплющуватися...

— А це вже безсоння! У мене таке кож... — хотіла про наболіле вкотре поскаржитись Ірина Борисівна, але вгледівши набурмосене лице Галини — змовкла, так і не договоривши.

— От крутилася я, крутилася та й плюнула на це діло! То все нерви! Мабуть, перенервувала через свою сліпоту. Все думала, що якось рано вона в мене починається. Мені ж тільки сімдесят п'ять! Мати моя в дев'яносто сліпою зовсім стала, а баба в дев'яносто вісім, то і я маю ще ого-го скільки зрячою бути, — продовжила свою розповідь Галина Несторівна. — Злою й попленталась знову на кухню. Годинник гіпнозувати. А там — три години та двадцять хвилин. Стою і гадаю. Це ж що виходить? Не така я вже й сліпа? То годинник зламався чи моє відчуття часу й простору? І дійшла висновку, що скоріш за все друге, бо дивилася на години рівно сорок хвилин тому. А приблизно скільки часу я м'яла боки на своєму ліжку. Отак і заплющуй очі на п'ять хвилинок!

— Ага, ага! А вони перетворюються на п'ять годин і пролітають в одну мить! А потім не до снів після такої "п'ятихвилинки", — засміялась знову Мая Юхимівна. — Я, коли таке трапляється, то на город зазвичай потім йду. Будь-то п'ята чи восьма ранку або ж і дванадцята дня.

— А я книжки перечитую, коли в мене безсоння! Таку бібліотеку маю файну. Збирала все життя. І "Віднесені вітром" там, і "Багаті теж плачуть", і Дюма, і Колінз, і Гюго! — почала вихвалятися шістдесятип'ятирічна Ірина, але вгледівши серйозний вигляд обличчя оповідачки, здогадалася, що та недоговорила і треба виправити це. — І що ж ти робила далі, Несторівно? У стелю плювала?

— Роки вже не ті, щоб плюватися у стелю! Слина далі окуляр на носі не долітає. Та я якось не фанат слини на окулярах, тому... — вдалася до гумору й Галя, зрозумівши, що нарешті її слухатимуть. — "А чом би не напекти млинців?" — спитала я сама себе та й на цьому розв'язала питання щодо проведення свого вільного часу. Марудна справа зайняла у мене близько години. А тоді пішла я своїх псів, котів, курей і кіз годувати. Пернатим відчинили ще й ворота в їх рай. Ну, тобто у садок. А кіз вивела на волю, припнувши коло сусідської нічийної хати, бо в моєму дворі та за двором, і на межі городу вони всю вже траву обскубли. А тоді махнула рукою на роти, що постійно мекають, та й пішла собі до хати. Худобу всю нагодувала — можна тепер й у себе їжу штовхать! А поснідавши, ясна річ, сидіти склавши руки не схотіла. Надворі вже розвиднятися почало, тому висунулася на город.

— О! То це тому о шостій ранку дощик крапотів?! Щоб ти, та й з самого рання взялась за сапку! Та це ще й грім із блискавкою мають ударити! — знаючи схильність подруги працювати на городі ввечері, взяла на кпини її Юхимівна.

— Не перебільшуй. То дощ тебе остудити хотів. Бачиш, досі остуджує, вітром обвіює, щоб не тхнула своїм гумором. Сидиш тут, погоду нам псуєш. Так от, — не зламали Несторівну глузливі словечка. — Надумала я пополоти картоплю. Аж там — Матір Божа!..

— Що? Купу дрібних і червоних гаденят листячко жує? — встромила здогадку свою, коли її не просили, Мая Юхимівна, та вкотре перетягнула ковдру оповідачки на себе. — І на моїй вже наплодилось купу молодняку. Вчора побризгала. Сподіваюсь, подохли всі. А як ні — то я сьогодні їм знову ламбаду влаштую!