Що трапилося насправді?

Я стою посеред міста сповненого людей. Хтось біжить на роботу, хтось йде з магазину до своєї родини, хтось турист і вперше в цьому місті. Я стою біля якоїсь будівлі та ніхто мене не помічає...Люди проходять крізь мене. Де я, що це за місто? Як мене звати й чому я тут? Я зовсім нічого не пам'ятаю. Ще й не маю змоги побачити себе, руки, ноги, тобто не знаю як виглядаю. 
Я роблю пару кроків з такою легкістю, ніби ширяю в повітрі. Намагаюся прислухатися до розмов людей. Це якась незрозуміла мені мова, бо не розумію ані слова. Я маю зрозуміти, що сталося і згадати своє ім'я. Поки що я відчуваю лише холод від людей, вони чужі мені, здається, в цій країні я нікого не знаю. Прогулюючись по місту я бачу багато красивих споруд. Телевежа, фонтани, парки, музеї. Це точно столиця європейської країни. Причому туристичної, бо людей тут дуже багато. На одному з готелів я побачив в назві слово "Berlin". Тобто, скоріше за все, я у Німеччині. Але чому я саме тут? Заходжу в готель, але проходжу крізь двері та стіни...невже я помер? Це усвідомити дуже важко. Що зі мною сталося? Можливо, згадавши своє ім'я, я зрозумію, що тут відбувається. Я не відчуваю холоду чи тепла, не відчуваю людей, немає можливості торкнутися чогось або когось. Цікаво, якою я був людиною, яка у мене була історія? Раптом, я був злодієм, а, може, крутим бізнесменом. Чи була у мене сім'я, діти? Я навіть не пам'ятаю, скільки мені років та з якої я країни. Можливо, я взагалі підліток, який від чогось помер. Так дивно, не відчувати нічого.
Я можу йти дуже швидко та не відчувати втоми. Мене тягне саме в одному напрямку, десь там я маю знайти відповіді на свої питання. Я намагаюся вигадувати імена і приміряти на себе. Наприклад, мене могли звати Іван чи Микита? Ні, ці імена ніяк не відгукуються. Ім'я Кирило ніби здається мені знайомим, але я не пам'ятаю, що це за ім'я. Це точно не я, а хтось з близьких мені людей. Цікаво, чи існувала людина з таким ім'ям насправді та ким вона була в моєму житті? Чим вона займається, після моєї смерті? Чи це якась помилка і мені просто здається це ім'я знайомим. Намагаюся згадувати й жіночі імена. Раптом, якесь з імен відгукнеться в моїй свідомості. Можливо, це ім'я Альбіна. Воно мені здається таким рідним. Я чоловік, а жінка з ім'ям Альбіна могла бути моєю близькою людиною. Йду годинами, перебираючи імена. Хоча я не відчуваю часу, просто день змінюється на ніч. Я настільки поглинений думками, що не помітив, як опинився в іншій країні. Це Польща і мова мені здається більш зрозумілою. Я точно не поляк і тут не жив, але відчуваю, що я десь близько. Чи мандрував я у своєму житті? Чи я тільки, після смерті усвідомлюю, наскільки мандрувати це прекрасно? Ти можеш пізнавати інших людей, країни, традиції. З іншої сторони, у мене могло не бути можливості мандрувати. Як я помер? Варіантів дуже багато - як від старості, так і від того, що мене збила машини. Це зараз я привид і можу проходити крізь машини. 
Дуже багато думок в моїй голові, але не відчуваю втоми. Ні моральної, ні фізичної. Я дійшов до якогось польського містечка і вирішив поспостерігати за людьми в парку. Зараз ранок. Бачу, як люди вигулюють собак. Чи була у мене собака? Це досить милі тварини. Якщо була, то якої породи? А, можливо, у мене був кіт або якась інша тварина. Хоча я цілком міг бути залучений до роботи з тваринами. Нічого не пам'ятаю. Немає спогадів, нічого не відгукується, але я згадаю! Бачу, як люди йдуть на роботу. Сонні люди, які намагаються прокинутися за допомогою кави. У кожного свої причини не спати до трьох ночі, а у когось в принципі безсоння. Чи любить той чоловік свою роботу? Чи працює де завгодно, лише б забезпечувати свою сім'ю? В житті трапляється різне й іноді може не вийти з роботою мрії. Людина або зарано опускає руки, або сталося щось, що змінило хід життя. Бачу, як відкрився кіоск. Вже є перші клієнти за кавою та смаколиками. Думаю, баристці дуже подобається ця робота, адже вона з такою радістю зустрічає клієнтів. Розумію, що це досить важка робота, але головне отримувати задоволення. Цікаво, ким я працював за життя? Раптом я був менеджером чи програмістом. Я міг бути лікарем, який рятує людей чи навіть двірником, який турбується про чистоту подвір'я. Льотчиком, який літає по світу, перевозячи людей...і тут мені стало зле, думка про льотчика змусила мене нервувати. Невже я був ним? Трапилося щось жахливе? Мені важко про це думати. Можливо, це натяк на розгадку моєї особистості. В небі бачу літак, мені стало моторошно. Чи долетить він до місця призначення? Чи долі людей будуть обірвані? Хтось може не дочекатися своєї дружини, хтось не дочекається свого дідуся. Назавжди втрачений зв'язок з людиною, яка тобі колись була дорога.
Здається, мені треба рушати далі, відірватися від таких думок. Йти туди, куди кличе серце, де я знайду відповіді на свої питання. На вулиці вже вечір, люди гуляють зі своїми сім'ями. А чи була у мене в житті дитина? Де вона зараз? Сподіваюся, про неї хтось піклується, якщо вона існувала взагалі. Я йду далі й далі, не знаючи скільки днів пройшов. В якийсь момент моє серце защемило, бо відчув, що я десь близько. Біжу, чи правильно буде, лечу вперед. Я чую знайому собі мову, я розумію, я бачу своїх людей, я відчуваю, що це щось близьке мені. Тільки мене ніхто не бачить і вже не побачить ніколи. Чи міг би хтось впізнати мене, кого не знаю я? 
Ось я підійшов до якогось міста і бачу, що це Київ! Я починаю згадувати... це місто - столиця моєї країни та місце, де я народився та прожив все життя. Ці вулиці здаються мені такими знайомими, такими теплими та сповнені приємними спогадами. Я все ще не можу торкнутися рідної землі, але відчуваю тепло. Доходжу до якогось кладовища і бачу...себе? Мене ніби облили холодною водою і я почав пригадувати. Згадав своє ім'я - Нестор, що означає "повернувся на батьківщину". Власне ось повернувся. Я згадав своє життя, свою історію... Народився та виріс в Києві, мало що пам'ятаю з дитинства, на жаль. Тільки те, що у мене була щаслива родина, але майже не було друзів. В університеті я познайомився зі своєю майбутньою дружиною - Альбіною. Через кілька років у нас народився син - Кирило. Ми були щасливою родиною, ідеально підходили одне одному. Працював льотчиком, літав в різні країни, мандрував та жив своїм щасливим життям. Хоч і не завжди вистачало багато часу на родину. А помер в результаті страшної авіакатастрофи в Німеччині. Я обожнював цю професію, але помер так рано - в 35 років. Мій розум ніби відштовхує спогади про той страшний день. 
Синові має бути зараз 10 років, а він так рано залишився без батька. Сподіваюся, він, не дивлячись ні на що, виросте щасливим хлопцем. У нього є чудова мати, яка зможе виростити з нього чоловіка. Альбіні я також бажаю щастя. Хочу аби у них продовжувалося життя без мене. Як і у всіх близьких мені людей, не хочу аби вони страждали. У нас ніколи не буде змоги побачитися, обійнятися та щиро поговорити. Шкода, що я не мав змоги проводити з сім'єю більше часу. У мене були плани, проте я не встиг зробити все, що планував. Можливо ці плани реалізують інші люди. Хтось мене забуде, а хтось буде пам'ятати до кінця життя. А я? Мені час йти відпочивати.