8. Втрачаючи і знаходячи

— Підеш зі мною до Серця Лісу? Це важливо. Я хочу дещо зробили там. Тобі дуже гарно, тобі сподобається, ось побачиш.

Майстер лежав на животі, вклавши рогату голову на груди Аїди. Останнім часом його нав’язливе бажання торкатись до неї стало ще більш відчутним. Дівчина навіть не намагалася якось цьому суперечити. Бо їй самій доторки та близькість шестирукого стали потрібніші за повітря.

Втім, те що чоловік досі не сказав своє ім'я, змушувало відчувати себе ошуканою. Вона ж відкрилась йому, стала наче чиста сторінка, на котрій відпечатались всі шість долонь Майстра. Його уста. Його дихання.

Але імені, котре дало б вкрадений із земного світу дівчині владу над монстром, так і не отримала у відповідь.

Це завдавало болю. Змушувало сумніватись в його щирості, відчувати себе ошуканою.

Ада гнала геть лихі думки, вслухалась в лагідні доторки чоловіка, але все одно чекала.

Раптом він все-таки скаже?

Та натомість їй пропонують прогулянку.

— Так, звичайно. Сходимо.

Щоб там не задумав Майстер, Ада не суперечила. Йому то важливо. А вона, надто сильно впуталась у цю чарівну павутину, аби пручатись.

Варто було лишень погодитись і їх затишний спокійна розбивається на друзки. Напівроздягнена, простоволоса хтонь схоплюється. Тягне за собою Аду. Бурхливо, швидко й надто знервовано кутає себе, її у теплу одіж.

Чого Майстра так турбує ця подорож?

Він щось замислив?

Серце лісу це ж якась вельми магічна штука тут?

З розмов Шестирукого Аїда так і не зрозуміла, в чім саме полягає особливість лісового джерела магії, чим воно відрізняється від того що в Місті на горизонті. Але не пручається. Дозволяє себе закутати в пухнасту білу шубу поверх ошатної бузкової сукні. Йде гвинтовими сходами вниз. До підніжжя вирощених рогатим, рудим лихом яворів.

Над лісом палахкотить в'язкий і яскравий обрій. Чуже сонце Вивороті втопилось у синьому молоці надвечір’я. Воно борсається там, приминає розжареними боками відстовбурчені гілки по-зимовому нагого лісу, копирсається пурпуровими пальцями променів у брилах волохатих хмар, мастить бавовняні грудки гарячим джемом малинового світла. Хмари ті від доторків пунцовіють, розшаровуються на зовсім рожеві, золоті та помаранчеві скибки.

Аїда дивиться на небо, доки вони йдуть до темного узлісся.

Коли пара заходить під оксамитово-сизий, просочений сріблястим туманом прихисток лісових хащів, від яскравого обрію залишається тільки відблиск на верхівках мовчазних велетів.

Йти довго. Стежка плутає і малює петлі.

Майстер Чудес у своєму плащі до самої землі стукотить вістрям місячного списа по землі й надто нав'язливих гілках, котрі до нього тягнуться, мов до рідного. Розкарячені, лапаті, вони хутко відсмикують кострубаті кігті, даючи мандрівникам пройти далі.

Серце Лісу виявляється деревом. Настільки велетенським, що здається місяць повинен висіти на цих вічно зелених гілках, а сонце – просто мідний ліхтарик, котрий скотився з верхівки гігантського дерева. Маківка губиться в розфарбованих прозахідними барвами хмарах.

Майстер ловить серпом на кінці списа одну з нижніх гілок. Смарагдові голки на доторк наче шерсть домашнього кота. М'які та ніжні. Аїда усміхненого гладить пухнасті китиці, коли Майстер вкладає на них їх руку, накриває своєю власною.

Так вони стоять декілька хвилин, відчуваючи під пальцями живу зелень. Обіймаючись. Мовчки.

Їх доторк запалює вогонь. Поступово зелень лісового володаря починає наливатись яскравим, зеленим мов гірлянди на новорічній ялинці, світлом. Воно шириться від тієї гілки, до котрої торкаються непрохані гості та розтікається все вище і ширше, доки не огортає все монументальне створіння. Воно живе, дихає. Тихо шелестить, вітаючи Аїду і Майстра Чудес. Дівчину огортає теплом і відчуттям справжнього дива. Доброго. Чистого. Щирого, наче перша посмішка дитини.

— Ось, це тобі, серденько-серденько.

За спиною лунає голос Шестирукого і в долоні Ади лягає білий, блискучий із глянцевою кіркою апельсин.

Він схожий на грудку льоду, але теплий і на доторк теж живий.

— З'їж.

Вкрадливий шепіт над самим вухом. Руки Майстра спонукають підірвати пористу шкірку на плоді, випускаючи на волю яскравий, цитрусових аромат. Аїда з дитячою цікавість обдирає з апельсина клапті білої обгортки, та розсипається інійними іскрами в повітрі, не долітаючи до землі. Вони стоять по коліно в снігу. В тіні велетня-дерева. В чотири руки облущують апельсин. Білий-білий. Дивний, як і все, що відбувалось за останні вісім днів з Аїдою.

Спробувати небачений фрукт не страшно. Він смачний.

Ада посміхається, скибка за скибкою ласуючи освіжаючим, солодким фруктом. Усередині він прозорий, з фіолетовими прожилками. На язиці розповзається ледь хвойний, морозний присмак.

І чоловік, що стоїть за її спиною, обіймаючи в три кільця сильних рук схиляється до самого вуха Ади.

— Мене звати Сефізарет, — шепоче Майстер Чудес, у ту саму мить, коли на зуб Аїді потрапляє кристалічне, гостре зернятко незвичайного плода.

Вона зойкає.

Лунає тріскотіння, наче десь над ними переплутались високовольтні дроти, й зараз ударять блискавки.

— Ну нарешті! — нізвідки чується гучний, невдоволений голос, — Я думав ти ще місяць будеш довкола неї кола виписувати.

І Аду висмикують з обіймів Шестирукого. Безжально. З нелюдською силою. Лунає розпачливий рик за її спиною. Йому вторить сміх невидимого незнайомця. Замість сяйнистих гілок Серця Лісу перед очима дівчини тривожно шумлять чорними кронами сосни.

Звичайні

І небо над нею звичайне. Бездонне і чорне мов при припорошена зорями пресована сажа.

Аїда стоїть самотньо, хапає ротом повітря. На язиці все ще смак білого апельсина. Щоку дряпає гостре зернятко. Плечі пам'ятають доторки рук Майстра Чудес.

— Сефізарет, — розпачливо повторює Ада дароване їй ім'я.

Всередині все стискається від нерозуміння того, що відбулося. Озирнувшись навкруги дівчина з подивом помічає за своєю спиною двоповерховий, дерев'яний будинок, прикрашений новорічними гірляндами. Сява показував його фото на сторінці власників у фейсбуці. Перед домом ціла вервиця машин. Всі знайомі.

У широких, оздоблених різдвяними вінками вікнах видніються постаті людей. Ялинка.

— Ні... — видихає Ада.

Обійнявши себе за плечі переляканого дивиться на винайнятий їх компанією будинок. Він повний гормону і світла.

Новий рік все ще не наступив.

Проведений у Вивороті тиждень тут обернувся годиною.

Потягнувшись до губ, Ада дістає схоже на бузковий діамант зернятко. Воно сяє внутрішнім світлом, впевнює – все було насправді. Серце знаходиться розпачем. Його крає на шкамаття болем і відчуттям втрати, пережити котру майже неможливо.

— Сефізарет... — тихо, мов молитву, дивлячись сльозами та власним відчаєм, промовляє дорогоцінне ім’я Ада.

Він все-таки сказав це. Назвався. Вона для Майстра так само важлива, як і він для неї. Взнати це перед тим, як втратити один одного боляче. Страшно.

Відчуття непоправного горя навалюється наче кам'яна брила. Вдавлює. Приминає до землі.

Аїда отямлюється в снігу на колінах. На її долоні тане в краплинах сліз остання іскра чистої магії з-за межі. Всотується в шкіру вузької долоні.

І коли зернятко щезає зовсім, Аїда розуміє – все. Шляху назад нема.

Хто б не повернувся її в цей світ, в цю трикляту, знавіснілу реальність, дівчина ненавидить його.

— Будь-ласка, повернись. Сефізарет. Не залишай мене. Знайди мене. Ти мені потрібен. Не хочу бути тут одна. Без тебе. Будь ласка, будь ласка, будь ласка...

Шепіт-молитва. Шепіт-покаяння. Закутавшись у білу шерсть, згорнувшись в клубок посеред снігового замету

Може, якщо вона тут замерзне до напівсмерті як тоді, Сефізарет відчує це?

Час зупинився. Окаменілий, так само як і пальці Ади, стиснуті в кулачки з усіх сил.

Час зупинився. Опав на синій, вечірній сніг голками золотого світла з далеких вікон. За котрим її друзі святкували проводи старого року. Де ненависний Сява брехав щось нове.

Аїда не мала сил підвестися і піти туди. До власного минулого, котре більше не мало значення.

І коли почулись чиїсь кроки, вона навіть не підняла голови, продовжуючи сидіти в тіні сосен білою грудкою, наче ще один сніговий замет.

— Здається, мені доведеться носити тебе на руках усі зими від сьогодні й до кінця часів, — щиро та розгублено проговорив над заплаканою дівчиною такий знайомий голос, — Серденько-серденько, ти мусиш полишити цю звичку валятись у снігу.

Під ошелешеним поглядом Ади чоловік з обличчям Майстра Чудес обережно схилився над нею та підняв закутану в біле хутро дівчину на руки. Рук тепер в нього було тільки дві. Відмітини на вилицях і над бровами, де ховались у візерункових шрамах зайві дві пари очей - зникли.

Сефізарет виглядав: людина-людиною.

Він залишився надто високим і широкоплечим, довге чорне волосся так само сягало майже то талії. Але все потойбічне зникло. Не було ні срібного списа, ні шістьох рук із пазурами. Зникли блискучі чорні роги короною.

Втім Ада була щаслива бачити його будь-яким. Явись чоловік у своїй монструозній подобі, чорним мов північ, без рота і з сяючим серцем, котре горіло в центрі грудей, вона все одно горнулася б до кремезної постаті, виплакуючи в його шию сльози радості та полегшення.

— Аїдо, дівчинко моя, ну все ж добре. Не плач, — її прохолодного чола торкнулись губи перевтіленого дива.

Майстер Чудес повільно йшов крізь снігові замети до вкатаної доріжки. Вона вела прямісінько на поріг лісового будинку.

Чоловік говорив, перемежовуються слова обережними поцілунками, викриваючи ними обличчя Ади, наче печатями. Гарячі, жорсткі губи торкнулись заплаканих очей, заціловуючи кришталь сліз. Сковзнули по щоках до напіввідкритих уст, аби зашепотіти в них, обпалюючи жарким подихом.

— Тепер ти не зможеш від мене позбутись, навіть якщо захочеш. В тобі моє серце. Ти знаєш моє ім'я. Межа світів більше нас не розділить. Ніщо не розділить. Чудово, правда?

Поцілунок став в'язким, розтопленим сургучем, котрим скріпляють договір. Губи майже горять від доторку майстрового язика. Аїда нарешті повірила в те, що все відбувається насправді. Що її прекрасне чудовисько дійсно тут. Поряд. І більше ніколи не залишить її.

Хоча слова про серце, котре тепер в ній, дещо лякали. Перепитувати вона не наважилась. І так від думки, який саме апельсин вона там з'їла, стає моторошно до дрижаків.

— Яр, звичайно, та ще наволоч, без попередження тебе сюди витягти, але він не завдав би шкоди. Ніколи. Втім, хвоста йому таки треба відкрутити. Пішли? Подивимось якого лиха цей покруч блискавки вирішив заманити нас в реальність?

Сефізарет говорить-говорить-говорить. Зупиняється тільки перед заскленими дверима. Інійні скельця пропускають світло, але не дають побачити нічого всередині.

Чоловік мовчки дивиться на двері. Йому не вистачає рук. Бути людиною – зовсім не те, що чарівником у Вивороті. Тут не вийде нести дівчину на руках і відчинити двері одночасно.

Чорні, смородинові очі дивляться на Аїду з дитячою розгубленістю. Він навіть нічого не питає. Просто кліпає з комічним виразом подиву, наче чекає, що кляті двері розчуляться і відчиняться самі.

— Поклади мене на землю, Сеф. Там і так всі будуть вражені нашою появою. Не варто додавати драматизму, впливаючи у дім ось так, у твоїх обіймах.

Сефізарет слухняно виконує прохання. Поправляє на плечах Ади пухнасту шубу, прибирає бузкове волосся за спину, аби не заважало їй. Двері відчиняє також сам.

Варто їм увійти до просторої вітальні, всі розмови стихають. Десяток людей здивовано дивляться на Аїду і незнайомця в чорному. Кашемірове пальто на Майстрі сидить наче мундир. Він поряд тендітної, бузково-хмарної Ади виглядає гранітним монолітом. Чорні коси струменіють аж до пояса, обрамляють бліде, темнооке лице. Рублений, бездоганний профіль, плавні, обережні рухи. Красень.

Чоловік схиляється до самого вуха Ади, шепоче.

— Серденько-серденько, а хто всі ці люди?

— Мої друзі. Здебільшого...

— Що всі?

— Ну майже...

Аїда якраз знайшла серед знайомих обличь Сяву, чогось зі зламаним носом і підпухлими очима. Хто це його так? Аїда невдоволено хмуриться і відводить погляд від свого колишнього.

— Серденько-серденько, тобі, думаю, варто придумати мені ім'я. Ми ж не будемо їм казати справжнє?

Сефізарет наче шкірою відчуває збентеженість дівчини, кутає в обійми. Вони стають чудовим прихистком від запитальних поглядів і власного минулого. Аїда дозволяє зняти з себе хутряний покрив. Думки тепер радісно крутяться довкола імені.

Як назвати Сефізарета?

Що казати друзям?

Що встиг набрехати Сява?

Судячи з його обличчя в сказане повірили не всі.

— Серафим? — так само пошепки пропонує Ада.

— Тобі подобається? — шепіт в саме вухо, вогкий і гарячий.

— Скоротити можна до Сефа або Фірми. Хоч трохи схоже на справжнє. Нічого краще я не вигадала.