7. Джерела та розмови

Час тягнеться наче гумовий. І, наче гумовий, вистрілює, пролітаючи повз тебе в мить, коли відвернеш увагу, відволічешся хоч на щось.

День після зізнання Майстра Чудес проходить під егідою м'якої, зніяковілої бентеги. Щось причаїлося між ними. Дрижить на самій межі чутності. Чекає.

Ада, наче зачарована словами шестирукого, відчуває себе чи то винною йому щось, чи то злегка розчарованою. Адже чоловік, повернувши собі майже людську подобу, стає знову обережним, запопадливим і мовчазним. Він не робить рівним рахунком нічого, що б виходило за уже встановлені межі. Але ж сказав, що вона для нього настільки важлива.

І?

Це очікування чогось неймовірного висне у повітрі натягнутими нитками майстрової, павучої магії, пахне окисом срібла і цитрусовою олією. Обіцяє щось.

Вони разом довго блукають великим задом, розглядаючи ніші зі скарбами. Дивні речі на полицях Аді нічого не говорять, виглядають химерно, і торкати усі ці кристали, годинникові механізми із купою циферблатів та різьблені із каменю скриньки вона не наважується. Надто свіжі в пам’яті спогади про Дитя Місяцю, котре виявилось зовсім не тим, на що воно було схоже з першого погляду.

В цьому світі до всього вартувало придивитись пильніше.

Навіть Майстер Чудес мав свою темну сторону, котру не поспішав одразу демонструвати гості.

— А чого той блідий говорив, що ти неправильний? — врешті зважилася почати новий виток розмови про серйозне дівчина.

Сидячи перед широким вікном-вітражем у мереживній, живій стіні, Аїда невідривно спостерігала за Майстром чудес. Шестирукий, у кріслі навпроти, розвісив по трьох десятках своїх довгих пальців срібні ниті, щось натхненно вузлував.

— Майстри Чудес повинні невпинно пити із Фонтану Чудес, і творити чудеса. Така їх природа. Але я не дуже люблю обмінювати свою магію на частинки людських сердець. Вік смертних і так короткий. Відривати від нього по крихті, в обмін на те, що людям, може, не дуже то й треба, мені не подобається. Бо іноді мої родичі забуваються, і тоді люди гинуть. Не витримало серце, говорять про таких. За те аби наші чудеса втілились у вашому світі люди платять собою, навіть не знаючи цього. Не чесна угода, як на мене.

Між долонь шестирукого повільно вимальовувалось металеве коло, наче коване зі срібної філіграні.

— Не так давно я натрапив на одного Крамаря Душ. Їх іще Архітекторами Бажань називають. Хижі створіння. Ці не панькаються, як мої родичі, віднімаючи у людей життєві сили крихта за крихтою. Крамарі беруть одразу все. Часто нічого не даючи на заміну. Крамарі снують у вашому світі, невпізнані, вимінюють імена і душі людей на втілення заповітних бажань. Обдурити людину для них найкраща забавка.

Мереживне коло почало обростати відгалуженнями, ускладнюватись і рости, поки Майстер Чудес розповідав свою казку Аді.

— Так от, серед них не зустрінеш добрих, співчутливих істот. Хижаки, та й усе. Але цей, окремо взятий бідолаха, котрого я зустрів, геть юний, ще роги до кінця не прорізались, сидів у своєму згореному дереві, не намагаючись перетнути межу світів, аби набратись сил. Просто сидів і сидів. Я кілька днів спостерігав за ним звідси, з-за межі. Коли малий майже згас, почавши зростатися із деревом, що його породило, зжалився, перетяг бідолашку в цей світ.

Аїда зіщулилась в затишну грудку, обійнявши коліна, в кріслі плетеному із золотої лози та слухала. Намагалась уявити хлопчика, котрий народився у горілому дереві й там же майже помер. Виходило кепсько, але Ада починала потроху розуміти якісь химерні віхи цієї реальності. Відчувати їх. А ще, вона просто вірила словам Майстра.

— Він пручався і кричав, що дівчинка, котра пахне липою та медом, обов’язково повернеться по нього, вона ж обіцяла. Так я дізнався, що подібні нам можуть щиро прив’язатись до людини. А людина може не боятись рогатого хлопчини із хвостом, очима дикого кота і вугляними кігтями. Ставитись до людей, як до їжі після такого було складено. Зрештою, цей навіжені Крамар Душ став мені другом. Він не поганий, якщо добре придивитись. Не найгірший зі свого племені, так точно. В подяку за порятунок це руде лихо виростило мені яворовий дім. На межі між Великим Лісом і землями Майстрів Чудес. Він іноді приходить в гості, все вимовляє покинути світ Вивороті й піти у ваш, великий, шумний і повний людей.

Коли срібне коло стало остаточно схоже на морозяну діадему із тоненьких косулиних ріжок і вкритих інеєм гілок, Майстер Чудес обірвав нитки, простягаючи дивну корону Аді.

— Але я не можу переступити межу, надто сильно прив'язаний до стежок, котрі виплела мати. До залишків батькових чудес у місті на обрії, — він одягнув своє творіння на голову Аїди та без паузи спитав. — Хочеш подивитися підземелля? В мене там озеро із блакитною водою, котра завжди тепла.

Вона хотіла. Коронована виплетенім Майстром дивом, дещо розгублена від розповіді про дивного, рудого, рогатого і, напевно, досить небезпечного знайомця, що виростив це чудове житло, наче якийсь потойбічний садівник. Хто ще живе у цій химерній Вивороті? На що здатні істоти, котрі з'являються зі згорених дерев, обмінюють свої дива на людські серця і йдуть глибше за межу світів, коли втомлюються від навколишнього?

Майстер чудес провів свою гостю до гвинтової драбини униз. Прихована між кремезних, яворових стовбурів, вона зміїлась східцями до самої землі та ще нижче. Між коріннями дому Майстра Чудес, у камінь білих скель. Драбина привела їх до просторої печери, стеля котрої світилась гронами блакитних вогників. Кристали оздоблювали високий купол. Купчились сузір'ями та наповзали на стіни цілим карнизом крапчастого світла.

Озеро розлило синій кришталь води від стіни до стіни, дихало паром і молочним, теплим маревом. На дні водойми так само щось виблискувало, наче невідомий нахаба втопив тут зоряний пил. Блакитна вода мінилась і блищала спомином про тропічні лагуни, літні теплі світанки й неонову блакить неба після грози.

— Допомогти? — шестирукий запопадливий і уважний, як і завше.

Його руки починають знімати з Аїди корону, сукенку і сап'янові черевички ще до того, як вони підійдуть впритул до краю озера.

Залишившись врешті в одній сорочці, дівчина нервово мне шовковий, вишитий білим лататтям поділ, перед тим як підійти до кам'янистого берега і ризикнути торкнутись босою ногою тієї сяйнистої води.

— А ти не будеш купатись?

Дурне питання злітає з губ Ади само по собі, і аби побачити реакцію шестирукого, вона повертається до чоловіка. Майстер так і стоїть за її спиною розпростерши всі шість рук довкруги підопічної. Не торкаючись її, але готовий у будь-який момент підхопити, якщо дівчина оступиться.

— Єм... — ніяково потуплює погляд Майстер, навіть пару рук відсмикує, наче його застали за чимось поганим. Невпевнено заправляє за вухо довгу, смоляну прядку волосся, чи то вишукуючи потрібні слова, чи даючи Аді час подумати, що вона тільки но сказала. — Не думаю що тобі буде зручно. Посиджу краще на березі. Нагляну за тобою. Зможеш спокійно насолодитись водою. Вона дуже приємна.

Ада, десь набравшись непритаманної їй сміливості, перехоплює найближчу руку Майстра й тягне за собою до води, приговорюючи.

— Облиш. Разом спокійніше. Та й від того, що ти тут будеш сидіти та дивитись, мені буде в стократ ніяковіше. Краще вже разом, ніж плюскатись під твоїм приглядом, наче мені знову п’ять і мама вивела до річки.

Добре, що в шестирукого шість рук. За ті пару кроків, котрі залишилось до озерця, він встигає стягти з себе більшу частину одежі, загубити на останньому кроці взуття і просторі, мішкуваті штани. У воду вони ступають разом. В сорочках, наче древні язичники. Тільки над ними не зоряне небо купальської ночі, а кам’яне склепіння, поросле блискітками-кристалами, наче виноградною лозою.

— І справді тепла! — радісно щебече Ада, відчувши підігріту підземним вогнем вологу на своїх ступнях.

Робить кілька швидких кроків, занурюється майже по пояс. Поділ довгої сорочки розпливається довкола струнких ніг пелюстками білої квітки. Руку Майстра Чудес Аїда загубила, щойно вони опинились в озері. Втім, його самого загубити виявилось не так то легко. Висока постать ступає мов прив’язана, крок у крок. Його можна відчути спиною. Схиливши голову дівчина бачить у синьому дзеркалі озера їх розмиті відображення. Майстер Чудес височіє за спиною дівчини монолітною брилою.

— Я ж казав, — із посмішкою у голосі, вторить їй чоловік, і обережно притримує за плечі, за талію, прибирає бузкове волосся своєї гості з її обличчя, аби не заважало дивитись у воду, на них самих. — Обережно. Там далі глибше.

Попереджає, але за крок вони разом провалюються по шию.

Ада пискає мишеням-потопільником, котре в жбан з синім молоком втрапило, вивертається в потрійному кільці запопадливих рук лозою й чіпляються за свою вельми надійну опору, мов кліщ. Обурено пихтить в шию Майстра, відпльовується мокрим волоссям. Своїм? Його? Не те щоб це було дійсно важливо.

Серце гупає в грудях, легкий переляк бентежить нерви та кров.

Кілька хвилин вони так і стоять, оточені мокрими брижками сорочок, чорно-бузковими пагонами власного волосся, що водоростями пливе по воді.

— Тут по шию, — врешті порушує мовчанку Майстер Чудес, ледь стримуючи сміх, котрий так і клекоче у широких грудях.

Хоча зараз він швидше Майстер незручних пауз. Ада лупає на чоловіка світло-карими, чайними очиськами, совеням переляканим доклепує, чого він там говорить. Потім тільки пирскає невдоволено, дивлячись у бездоганне обличчя рогатої хтоні із цілком очевидним докором.

— Ага. По шию. Тобі! А росту в тобі добрих два двадцять. Дякую покірно, серденько, я утримаюсь від можливості втопитись у цьому чудовому озері, та ще й у твоїй присутності!

Те що вона вперше на цю хтонь невдоволено шипить, не настільки спантеличує Аду, як блаженна усмішка, котра на обличчі, до котрого зараз було всього кілька сантиметрів, розквітла, мов перший вишневий цвіт у лютому. Так само несподівано, серед крижаної білизни гарного, наче мармурова маска обличчя.

Що вона такого сказала?

— Справді, серденько-серденько, — майже муркоче рогатий.

Його руки вже звично знаходяться на її шкірі. Тільки тепер четвірко з них не мають перепони у вигляді тканини. Сорочка зрадницьки плине по самому плесу озера. І те що Аїду зараз так гречно підтримують під округлі сідниці, аби було зручніше за свою опору чіплятися, а сама вона обхопила Майстра не тільки руками за шию, а й ногами за талію, робить ситуацію дещо двозначною.

— Добре, що я все-таки з тобою сюди поліз. Іще б злякалася. Ми ж не хочемо тебе лякати, правда, серденько-серденько?

Виявляється Майстер Чудес вміє муркотіти велетенським, хижим котом, мужики свої фіалкові очі в ласому, хитрому при щурі та дивитися, так, наче бачить свою полонянку наскрізь. А сама вона навіть не намагається відсторонитись. Звісно, лише через те, що за спиною надто багато блакитної води. Глибоко. Страшно. Авжеж-авжеж. Вона сама майже в це вірить.

Це чудовий привід сплести пальці на шиї шестирукого і зазирати у його очі, вишукуючи там особливо яскраві, космічні іскорки. Вони кружляють довкола чорної цятки зіниці. Заворожують, не дають відірватись від споглядання втілення її особистої, омріяний казки.

— Я не боюсь, — повільно промовляє Аїда.

І їй дійсно не страшно. Адже шісткою рук тримають її міцно і лагідно. Сковзають по шкірі, наче намагаються напоїти її м'яким світлом із блакитної води.

— Чудово.

Голос Майстра став глухішим, глибшим. Вони пливуть в невагомості, між світлом води й світлом кристалів над головою.

«Поцілуй мене. Ну ж бо! » - зненацька думає Ада. Намагається не дивитись на яскраві, чітко окреслені губи Майстра. Вони на доторк напевно жорсткі та гарячі, як він увесь. Дівчина вперто зберігає дистанцію між їх обличчями, навіть коли обоє опиняються на самісінькій середині озера і крім світла довкола нічого не видно. Крім теплих обіймів Майстра нічого не відчутно. Здається вони зависли між небом і землею, у невагомості, оповиті сяйвом і чимось невимовленим, потаємним, завислим разом із ними. Чи радше між ними? Наче магічні ниті, з котрих шестирукий тче свої чудеса.

— Добре, — врешті порушує затишне мовчання шестирукий.

Тягнеться до покритого краплинками води чола дівчини, майже невагомо торкається його губами. І губи ті виявляються жорстокі та гарячі, як вона і думала. На коротку мить відпечатуються на шкірі обітницею не знати чого, обпалюють. Ада завмирає, затамувавши подих.

— Думаю, можна повертатись на сушу, серденько-серденько, — каже шестирукий, все так само пошепки.

І вони повертаються. Брешуть крізь синє, сяюче дзеркало, міцно сплівшись в обіймах.

На шостому кроці повертається між ребра серце Аїди, котре обірвалось і відкотилось кудись у той світ, коли Майстер все-таки торкнувся її губами. Добре що дурну свою посмішку можна ховати в згин його шиї, мружачись, наче пригріте на сонці кошеня

З води вони виходять мовчки. Власне тіло Аїді здається тяжким і чужим. Воно липне до грудей Майстра. А тканина їх сорочок липне до шкіри й одна до одної.

— А я рушники забув, — над маківкою своєї притихлої ноші зізнається шестирукий.

Дивно взнавати, що чарівник із Вивороті, котрий тче дива, наче майстриня мережива, може щось забути.

— Ну і нічого, — тихо відповідає не підіймаючи голови дівчина, — Пішли так. Нагорі коло вогню обсохнемо.

В голові трохи паморочиться від надто швидкого серцебиття. Ада збожеволіла б від нервів, якби довелось зараз відірватись від Майстра, йти поруч, дивитись йому в очі.

— Чудовий план, — хвалить її шестирукий і слухняно йде догори.

Сходами, по спіралі, до залишеного в Яворовій оселі багаття, котре, здається, ніколи не згасає.

Потім вони довго-довго сидять близько до каміна, гріються у відблисках полум'я, обіймах один одного і мовчанні.

Це змінює щось між ними. В повітрі висне німе очікування. Ада все більше звикає до свого нового житла, до ночей у коконі з пухнастих ковдр і рук Майстра Чудес. До його обережних поцілунків у скроню вранці, й неквапливих бесід на терасі, при заході Сонця, про місцеві дива і її, залишений назавжди світ.

Дні плинуть.

Їй стає все відчутніше мало того, що в них є. Обіймів і невсипущої турботи. Ввижається у фіолетовому погляді Майстра прихована жага і відблиск того чекання, котре витає довкруги них.

Все частіше чоловік розгулює по домівці в одних штанях, демонструючи алебастровий, кремезний торс, виплетений із м'язів і втіленої досконалості.

Зваблює?

Звик до неї?

Дає звикнути самій до надмірної кількості рук без зайвого лушпиння сорочок?

В чомусь Дитя Місяця мав рацію, і Майстер Чудес справді схожий на павука. Загортає впійману бузкові бабку у кокон своєї присутності, ніжності та потойбічного, шовкового шарму. І Аїді відчайдушно хочеться ще. Вона дві ночі поспіль бачить химерні, жаркі сни. Прокидається в обіймах свого марення, й раз у раз ховає палаюче обличчя у нього на грудях, доки серце прискорено стукоче, поряд із його власним, перемелює відгомони вологих снів.

В такі миті дівчина вперше замислилась, а як саме розмножуються Майстри Чудес? Схожий він на звичайного чоловіка «там»? Думки ці Аду спантеличують і, майже, лякають. Вона жене їх як нав’язливих примар. Та на те вони й нав'язливі, аби раз у раз повертатись.

Йде час. В один із вечорів вигляд широченної білої спини на фоні багаття змушує серце Аїди все дужче і дужче тріпотіти, а все тіло наливається жаром і мліє солодко, багатообіцяльно, від спогадів про кожен доторк великих, блідих долонь чоловіка до неї. А спогадів тих уже безліч. Їй самій тепер хочеться торкатись до Майстра. Це так природно, наче дихати.

Підійшовши до чоловіка, Аїда обережно проводить по його лопатках пальчиками, відстежує як переплітаються під гладкою шкірою м'язи.

Височенна, зграбно скроєна постать завмирає, дослухаючись до обережної ласки. Напружена спина. Від хребта тягнуться косі м'язи до шістки білих, мов мармур рук.

— Знаєш, я б хотіла сказати тобі своє ім'я.

Несподівано для себе зізнається дівчина. Вимовити це значно легше ось так, у його спину, майже торкаючись її чолом між квадратних лопаток. І коли хтонь рвучко обертається, впустивши у багаття чайник, котрий якраз збиралась зняти з гака, їх огортає ароматний, трав'яний пар. Вода шипить на вугіллі, клубочиться срібними хмарами.

— Ти впевнена? Назад його вже не заберешшшш...

Майстер теж шипить, обхоплює тендітну постать своєї гості в обійми. За плечі, за талію, дві долоні лягають на ніжний овал обличчя, примушуючи дивитись тільки у його очі.

— Так. Я відчуваю до тебе, щось. Воно таке тепле і все росте й росте у мене в душі, наче снігова лавина із лебединого пір'я. Мені здається, якщо не дати цьому виходу мене скоро просто розчавити самою м’якою і білою хурделицею у світі, — шепоче не відводячи погляду від досконалого обличчя над собою. — Аїда. Мене звати Розум Аїда Андріївна. Можна просто Ада. Так коротше.

Вийшло якось кострубато. Ада червоніє до кінчиків волосся. Намагається відвести погляд, сховати обличчя у долонях Майстра. Але він не дає. Дивитися широкого розплющеними очима, шало і захоплено. Здається, навіть не дихає. Тягнеться до полум'яного рум'янцем лиця Ади, впечатує свої губи у її, в напівнавіженому, задушливому поцілунку.

Майстер Див, здається, душу намагається у своєї полонянка випити. Все цілує й цілує її, зводячи з розуму сковзанням вправних рук по тілу. Його язик проштовхується до гарячого прихистку між Адиних губ, остаточно зводить з розуму, пестить й вимагає відповіді.

І світ втрачає сталі риси. Плине у пурпуровому серпанку пристрасті. Аїда теж пливе, відірвана від підлоги руками Майстра, зацілована до нестями. Вона ще встигає зрозуміти, що вони повільно йдуть до спальної ніші, і шовкові пелюстки її вбрання губляться на кожному кроці, відкриваючи вправним долоням шестирукого все нові й нові горизонти для досліджень.

Щоб не відбулось далі, вона цього хоче до запаморочення. Тягнеться за кожним новим доторком, вплітає тонкі пальці в чорне мов сажа волосся чоловіка, притягуючи обличчя ближче, аби зручніше було відповідати на поцілунки, котрим нема кінця.