6. Серце в долонях

Він дивився на неї. Аїда відчувала це шкірою. Але не мала сили підняти погляд у відповідь. Зазирнути у шістко зіркових безодень над собою. Заклякла, затамувавши погляд, вона все стояла близько-близько до монстра. На рівні переляканих очей Ади крізь грудину Майстра Чудес сяяла фіолетово-біла зоря, ув'язнена у клітці його ребер.

Похмуро розглядаючи це нереальне видиво, дівчина обережно приклала долоню до центру широченних грудей. Здавалось серце Майстра Чудес мало б обпалити їй пальці. Світло ж натомість стрепенулось, гупнуло у відповідь частим, нервовим пультом, зігріло живим теплом, прокрадаючись під шкіру, мов струм.

Тиша, що повисла між ними тисла на плечі. Так само тисли шість пазуристих, страхітливих рук, замащених у перлиново-блакитній крові Місячного гостя. Руки ці огорнули Аду одразу, щойно та опинилась поряд. Наче тільки так і може тепер бути, а сам Майстер не контролює власні, самовільні кінцівки. Вони живуть своїм життям, як соняхи, тягнуться ближче до свого сонця, норовлять впеленати, як мале дитя лозою в шість кілець.

— Ти боїшся мене?

Обережно спитав чоловік. Пара долонь, котрі лежали на її спині переповзли вище, майже на шию. Ще двійко обнімати за талію. Решта накрили гарячими, вугільно-чорними долонями пальці Ади, втисли їх у тіло монстра сильніше, наче хотіли аби ті взагалі приросли, злилися із гудроновою шкірою навічно.

— Не треба, серденько-серденько. Я не заподію тобі зла. Ніколи.

Ада здригнулась від його тихого зізнання. Все-таки наважилась глянути в обличчя над собою. Якщо цю гагатову маску без рота, за те із шісткою очей можна було назвати лицем.

— Я нічого не розумію.

Відповідь була чесною. Вона дійсно не тямила, що кається. Легкість, чарівне замилування вчорашнього вечора, минули. Новий день приніс усвідомлення – усе довкола відбувається насправді, і відбувається за правилами, котрих Ада не знала.

— Ти знову мерзнеш, — якось недоречно, розгублено, зауважив шестирукий.

І підхопив Аду, як учора, легко, без зусиль відриваючи дівоче тіло від підлоги.

Всього кілька кроків і вони знову у затишку виплетеного з гілок дому.

Зал зустрів їх палахкотінням багаття в каміні й мереживом різнобарвних бліків. Світло проходило крізь кольорове скло, малюючи по стінах химерні візерунки.

Майстер Чудес підштовхнув ногою глибоке, плетене крісло ближче до вогню, всі вся у нього, садовлячи Аїду собі на коліна. Широкі плечі зсутулились. Він відкинув голову на лозову спинку крісла, чи то втомлений, чи то засмучений. Волосся димом понад страшним згарищем стриміло догори, клубочилось, мов грозова хмара.

Ада притихла. Притиснута до чужих грудей. Оперезана обіймами у шість рук. Вона мовчала, як мовчить загнане у чагарник зайченя, за котрим вже винюхує вовк.

— Нікому не кажи свого імені.

Врешті порушив тишу Майстер Чудес.

— Навіть тобі?

Питала Ада радше щоб в чомусь себе переконати, а не через бажання познайомитись із хтонічним володарем яворового дому ближче. Хоча куди вже ближче, вони зараз сплелись так тісно, наче хтось от-от прийде розривати ці дивні обійми силоміць.

— Навіть мені. Принаймні доки не впевнився що повністю довіряєш. І що хочеш пов’язали нас навічно, — шестирукий говорив спокійно, злегка втомлено, наче казку розповідав вередливій дитині. Усі шість його рук заворушились, погладжуючи напружені плечі, спину та пухнасту маківку Ади. — Тут імена мають велику силу. Той хто знає твоє ім'я може все. Покликати тебе крізь будь яку далечінь, зв'язати обітницею, підкорити, знищити, вкрасти твою душу, сили, серце, життя.

По спині Ади пробігла хвиля холоду. Наче невидимий, давно мертвий, хтось дихнув на напружені лопатки вітром Арктики.

— Той блідий, він хотів... — перелякано прошепотіла вона, тепер уже самотужки втискаючись в груди Майстра, ближченько до полонених у його реберній клітці зірки, наче та могла захистити від зла.

— Заволодіти тобою. Аби забрати нагору, в Місто Місяця. Там все химерне та не зовсім живе, а мешканці холодні мов риби. Я не знаю на що точно розраховував цей йолоп, але він не отримає бажаного. Ніколи. Ніхто не отримає тебе, моє серденько-серденько. Зі мною ти в безпеці. Я сильний-сильний. Інші не ризикнуть сунутись. Обіцяю.

Лагідний, м'який голос. Лагідні, вінчанні пазурами пальці у її волоссі. Дивним чином це заспокоювало. Ада вірила йому. Вірила фіолетово-білій зірці у грудях чоловіка.

— Чому ти це робиш? Адже міг видурити моє ім’я ще вчора.

Від легкого стинання плічми, тіло шестирукого під щокою Ади ворушиться. Дівчина не дивиться в безроте обличчя. Не підіймає голови. Слухає як калатає серце-зірка під вухом, та ритмічно розходяться ребра-дуги в рівному, важкому диханні.

— Бо ти для мене важлива. Не передати словами наскільки. Аби пояснити, доведеться трохи розповісти про своє минуле. І цей химерний світ. Послухаєш?

Кігті ловлять її шовковий локон, мов бузковий туман без ваги, він протікає крізь пальці почвари й падає додолу, на плечі Ади.

— Звичайно, — погоджується дівчина, щільніше горнеться до теплих грудей.

Байдуже, що вони не людські. Байдуже що руки в її волоссі та на згорбленій спині чорні мов горіла стерня. Аїді спокійно, затишно, дещо бентежило, але та бентега солодка, як передчуття дива.

— Моя мати була Лісовою Пряхою. Від неї у мене стільки рук і колір очей. Батько казав, вперше зустрівши її не повірив, що бувають такі очі. Глибші за опівнічне небо. Вони не повинні були зустрітись. Пряхи не покидають лісу, не цікавляться справами людей, Майстрів Чудес, будь-кого, хто не частина лісу. Але батько натрапив на сплетену матір'ю стежку і вони покохали один одного. Потім з'явився я. Пам’ятаю переплетіння білих і чорних мов вулканічне скло пальців. Їм було добре разом, але важко у цьому світі. Батько не міг довго перебувати у лісі, йому необхідно було живитись так, як іншим Майстрам, пити із Фонтану Чудес. Місто ж повільно убивало матір. Вони снували між Серцем лісу і Фонтаном, наче човник, котрий тче полотно. Туди, сюди. Туди сюди. Я зростав на два світи. І обидва були мені домом.

Під щокою Ади шкіра шестирукого повільно світлішала. Він мінився, наче лакмусовий папірець, опущений в кислоту. Вигорав. Згодом плече, котре втрапляло у коло зору дівчини стало звичним, порцеляново-білим, ідеально-гладким. Простягнувши руку Ада обережно погладила це плече. Під шкірою зміїсто перекочувались м'язи. Це шестирукий міцніше її обійняв у відповідь, на мить змовкнувши, бо якраз цілував чипірхату бузковим атласом маківку.

— На відміну від батьків, я міг жити що в лісі, що в місті Чудес без складнощів.

Вогонь геть поряд них тихенько тріскотів, наче скнара, перебирав обвуглені злитки палахкого золота. Ароматний, вишневий дим тік угору, до мідної пащі комину.

— Зрештою вони втомилися. Не змогли знайти місця де обоє могли б тихо жити разом. Я достатньо підріс і батьки вирішили піти глибше у тінь, за межу. Туди де світи настільки відрізняються від всього, що ми знаємо, що їх майже неможливо осягнути. На останок вони вклали всю магію котра в них залишилась у складне, дуже древнє плетіння. Батька все не полишала думка, якби не випадок, сліпий та безтямний, якби в ту ніч він не вирішив поглянути на ткалю, котра виплела стежку із барвінку й зірчастих фіалок, вони не зустрілися б. Не пізнали один одного, не поєднали серця. Не було б мене. Тож вони подарували мені та всім моїм нащадкам особливий дар. Можливість бачити своє особливе серденько. Відчувати коли воно потребує захисту. Усі стежки вели мене до тебе. Усі мої сили прокинулись і озвались, коли я відчув як злякано тріпотить твоє серце за межею наших реальностей. Через кров матері я не можу так легко, як інші майстри ступити у твій світ. Але там, побачивши тебе самотню у снігу, у розпачі, я зміг привідкрити завісу і забрати тебе.

Аїда слухала, тиха і мовчазна. Вона не знала за якими правилами існує цей світ. Чи варто вірити шестирукому. Чим це може озватися їй. Але вірила йому. Вірила з тієї миті, як уперше побачила, самотужки зробивши до нього перший крок, аби врешті опинитись тут, на колінах у монстра, в його обіймах, під тріск дров у каміні, вислуховуючи зізнання.

— Добре що ти мене знайшов, — врешті прошепотіла дівчина.

Ада не дуже то розуміла, що потрібно говорити у таких випадках. Якщо все сказане Майстром Чудес правда, вони дійсно пов'язані чарами його батьків, то що належить їй тепер робити? Прийняти це? Сказати своє ім'я? Заперечуівти усе?

— Дуже добре, — посмішка почулася у його голосі. — А тепер погодуймо тебе сніданком. Я, взагалі то, намагався встигнути роздобути свіжих суниць, до того як ти прокинешся. Доки знайшов сплячу галявину, доки вмовив її прокинутись, згаяв час. Ледь не спізнився. Більше я тебе не залишу. Не бійся.

Вони встали. Наче підтверджуючи свої слова, шестирукий дійсно не залишав свою гостю. Так і поніс до столу, де стояла крижана чаша, повна свіжих, запашних суниць. Маленькі, багряні мов краплинки крові, ягоди блищали від роси у холодному кришталю.

— Любиш млинці, серденько-серденько? Зараз будем куховарити.

Прихопивши чашу, Майстер чудес повернувся до багаття. Тільки там все-таки всадовив притихлу Аїду у крісло де вони досі сиділи разом, та заповзявся чаклувати над вогнем.

Спостерігаючи за тим, як чоловік спритно замішує тісто парою рук, доки ще дві розжарюють над вогнем пательню, Ада проти волі замилувалася ним.

Це був найдивніший сніданок у її житті. Надзвичайно смачний. Приправлений медом і лісовими суницями. Оповитий теплом від вогню, від рук Майстра Чудес та від спогадів про його оповідь. Тепер це безконечно повторене “серденько-серденько” набуло для Аїди нового сенсу. А день обіцяв відкрити нові таємниці казкового світу.