5. Той що танцює в короні з інею

Прокидалась Аїда знехотя. Розплющувала очі, впускаючи під повіки смарагдові та бурштинові білки. Ранок лишень жеврів над горизонтом, косими спицями перших променів проціджуючи світло крізь дорогоцінні вітражі. У ніші, де було облаштовано ліжко, виявилось ціле сузір’я різноманітних віконець.

Висунувши носа з-під ковдри Ада роззирнулась довкруги. Шестирукого поряд не було. Ковдри ще зберігали його тепло, а пам’ять крізь сон всотала обережні доторки та глибоке дихання чоловіка у її маківку. Всю ніч дивний незнайомець лежав за спиною Ади, щось шепотів і пропускав крізь пальці бузкові прядки волосся. Але над ранок Майстер кудись зник. Напевно від того Ада і прокинулась.

Вставши, дівчина знайшла на стіні коло входу у спальну нішу, вішалку з одягом. На підлозі стояли черевички, схожі на бутони білого латаття, а триногий столик пропонував умити обличчя у мідному тарелі із рослинним орнаментом по краю.

Ада швидко привела себе до ладу. Зняла новорічне плаття у котрому всю ніч проспала. Натягнула підготовані Майстром Чудес одежу. На вішаку був комплект білизни, блакитної, наче волошкові пелюстки, спідня сорочка, яскраво лілового кольору і сукня, по невагомій тканині котрої розквітли вишиті галузки левкою. Квіти здавались майже живими. Аїда пригладила майстерне мереживо на своїх грудях кінчиками пальців, крутнулася, роблячи декілька невагомих па. Вона давно вже полишила танці, хоча любила їх і тіло все ще пам’ятало рухи, було гнучким, мов лоза.

Дівчина планувала оглянути великий зал, що слугував житлом шестирукому. Але її раптово відволік стук у вікно.

Глянувши у бік звуку Ада виявила витончені, засклені двері, котрі кудись вели. Саме в бірюзові скельця цих дверей і стукав хтось, досі невідомий.

Майстер Чудес? Не може потрапити всередину?

Дивно.

Відчинивши двері, Ада з подивом виявила за ними широку терасу, що зависла над самим урвищем. На гіллястих поруччях там сидів хтось. Він був білим мов молоко, і, здається, невагомим. Небо за спиною незнайомця мінилось всіма кольорами фіолетового, рожевого із золотом по краях легких, ранкових хмарок. Небо набухло світанком, мов важка півонія у рорсі, розкриваючи пелюстки яскравих фарб на зустріч новому дню. І дивовижний гість на цьому насиченому тлі здавався зітканим із білого, чистого світла. Тільки очі на порцеляновому обличчі сяяли азотисто-синім, наче ті сапфіри. В очах його не було ні чорнох цятки зіниці, ні інших відтінків, лишень чиста, концентрована синь.

— О! Не сподівався тебе застати живою.

Сплеснув руками білий мов крига хтось. Від різкого руху його одяг розлетілися в різні боки срібними стрічками. І це, наче, всю постать незнайомця змусило текти та мінятись. Він граційно підвівся з поруччя, тепер балансуючи над урвищем на одній нозі, довге, хвилясте волосся чоловіка розплилось довкола овального обличчя, наче той перебував у воді. Йрнр рука із гострими, прозорими пазурами простяглась до Аїди.

— Що це павук тебе без нагляду залишив? Не з'їв, так хоча б приглядав як слід. А раптом прийшов би сюди не я, а хтось лихий? І правду про нього говорять, божевільний виродок.

Аїда слухала, відкривши рота. Білий молов казна-що, але зараз від нього вона дізналась більше, ніж від шестирукого з учорашнього вечора.

— Павук? Чого ти його так називаєш? Майстер Чудес не схожий на павука. І він мені нічого поганого не зробив. Навпаки, врятував, двічі навіть.

Бажання відстояти честь шестирукого перед цим балакучим красенем із неоновими очима, було не логічним, але таким щирим, що Ада не стала пручатись.

— Чого? А ти його бачила? Вісім кінцівок, три пари очей. Вічно тече щось, замість того, аби творити чари, як інші Майстри Чудес. Та й на інших він зовсім не схожий. Але де ж тобі. Цей виродок до міста не поткнеться, аби показати тобі справжніх Майстрів. Бідна дівчинка. Застрягла тут одна. Страшно тобі? Хочеш допоможу? Як тебе, до речі, звати?

Сказане білим тривожило. Ада стояла, нервово зминаючи в кулачках розшитий квітами поділ свого плаття. Аби як розчесане дерев'яним гребінцем волосся отруїлось по її плечах, наче шовкове продовження світанку.

— Не знаю, — невпевнено проговорила дівчина. — Він не робив нічого поганого весь цей час. Мені потрібно подумати. А ти хто?


Згадки про обережні доторки шестирукого, про його голос і ожиновий запах шкіри не давали Аді переступити межу, попрохати у блідого порятунку. Той балансував ледь торкаючись ногою поруччя, оточений білосніжними стрічками свого невагомого вбрання, волосся, чистого світла. Здавалось, відштовхнись він від поруччя тераси, і полетить догори, як той химерний, білосніжний птах.

— Я? Друг. Бачив тебе учора. Коли павук тяг через ліс. Подумав ще, треба рятувати бідолашку. Але поки втілився до кінця, поки розібрався, як тут у вас унизу все працює, час сплинув

Говорив білий легко, немов слова його нічого не важать, як і він сам.

Аїда загадала вчорашній ялиновий гай і сріблясту примару. Вона зміїлась між дерев. Аді ще тоді ввижалось синє, сяюче око. Не ввижалось виходить.

— Дитя Місяця, — сказала дівчина, повторюючи слова Майстра Чудес.

— Так мене теж звуть. А тебе як?

Блідий згідно кивнув, і завмер, з дивною пожадливістю у кришталево-синіх очах, неквідривно на Аїду дивлячись.

— А-а... — Вона встигла вимовити лишень один звук, коли за спиною почувся повний люті рев.

Двері, котрі вели на терасу відкрились настіж. Чорна, оповита густим мороком фігура вилетіла з них і кинулась на гостя. Постать монстра була високою і кремезною, мала шість рук, з довгими-довгими пальцями та кігтями, чорними, мов застигла смола. Ці вузлуваті ручища упіймали невагоме тіло блідого, кинули під ноги. Ленти серпанку із молочного світла заструміли довкола, намагаючись сповити лапища нелюдської почвари. Але ті були значно сильнішими. Дерли на клоччя невагоме місячне світло, розбризкуючи його довкруги, під ноги переляканої Ади, по виплетеній із гілок підлозі тераси. Коли в морозне, ранкове повітря бризнула перламутрово-блакитна кров, а синьоокий зайшовся криком болю, Аїда і собі закричала.

— Припини! Перестань негайно! Облиш його!

Дівчина спробувала б втрутитись більш вагомо, вдарити по вугільно-чорній спині монстра, але надто сильно злякалась. Могла лишень стояти, стиснувши руки на грудях в судомній спробі захистити себе від небезпеки й дивитись на те, як нелюд розриває на куски іншого нелюда.

Шестирукий, котрий зараз нагадував себе вчорашнього лишень кількістю кінцівок, зупинився. Повернув до Ади безроту голову, на котрій горіло фіолетовим вогнем шість очей. Замість волосся та корони із глянцево-відполірованих рогів, з цієї голови угору клубочився чистий морок. Чорний-чорний, наче дим від спаленої гуми, або чорнила, пролиті в склянку чистої води.

— Серденько-серденько? — знайомий голос незнайомого монстра звучав розгублено і спантеличено, наче він зовсім не розумів причин Аїдиного переляку.

— Не займай його. Цей Місячний бовдур не зробив нічого поганого. Ми просто говорили.

Вперто підтискаючи тремтячі губи, відповіла Ада на повисле в повітрі питання. Намагаючись впевнити саму себе, що ось це лихе і чорне страховиння - її вчорашній рятівник. Голос був його, і руки, напевно, теж. А те ,що настільки змінився? Може перевертень? Або вдень він виглядає ось так, а вночі більш людяно?


— Серденько, як же не зробив? Він ледь не вкрав твоє ім'я, — потвора без рота, з позбавленим ніздрів носом, якимось незбагненним способом примудрилася виглядати спантеличено і ніяково. Говорив, хто зна чим. — А як би він тебе занапастив? Щоб я робив тоді, серденько-серденько?

Шестирукий підняв у одній лапищі впійманого за горлянку білого, мов порцеляна гостя. Від витонченої, крижаної краси того залишились тільки ледь прикриті повіками очі. Все так само яскраво сині. Одежа роздерта і понівечена стала брудно-блакитною. Груди гостя часто, надсадно здіймались. Не зважаючи на страждання блідого, Майстер Чудес потряс ним, мов ганчіркою, певно прагнучи продемонструвати Аїді злий умисел на прекрасному, що та мармурова скульптура, обличчі. Але там був тільки біль.

— Відпусти, — прошепотіла Аїда, і все-таки наважилась ворухнутись.

Підійшла до шестирукого монстра, після секундної заминки, обережно торкнулась його плеча, погладжуючи, мов хижу тварину, котра вчепилась у горлянку жертви та не хоче розтискати щелепи.

Шестирукий здригнувся від доторку всім тілом. На мить прикрив шістку своїх очей сажово-чорними повіками. Зітхнув. Від цього дуги широких ребер монстрової грудної клітки розійшлись. Крізь їх грати просвічувало яскраве, біло-фіолетове щось. Наче Майстер чудес колись зжер зірку, і тепер та живе в його нутрощах, заміняє серце нелюда.

Глянувши на Дитя Місяця у своїх руках чорний, мов потойбіччя, Майстер ще раз приречено зітхнув. Потім, певно змирившись, просто жбурнув недобитого блідого привида якомога далі від себе, на прощання прогарчавши.

— Геть, наволоч. І покажешся на моїй території ще раз, випатраю живцем і прикрашу твоїми білими тельбухами Серце Лісу.

Погроза була вимовлена так впевнено і спокійно, що Аїду аж пересмикнуло. Це була і не погроза зовсім, а просто обіцянка, втілити котру в життя шестирукий може хоч зараз.

Понівечений, примарний гість зім'ятою хмарою скривавленого блакиттю клоччя завис над прірвою. Витончені, бліді мов крила крижаних янголів, руки затуляли глибокі рани на грудях. Ті все одно сочились перламутрово-голубим, наповнювали повітря запахом озону.

— Сильний виродок. Не думав що аж настільки. Ти б пояснив цій блаженній елементарні правила поведінки тут? А то здохне, награтись не встигнеш.

І глянувши на Аду несподівано злим, повним насмішки голосом, додав.

— Шкода. Не вчасно твій господар прибіг, лялечко. Я б з тобою добре розважився нагорі, перед тим як вийняти дурненьке, тепле серце.

І білий, прекрасний мов сон юнак, перетворився у напівпрозору рибину, схожу на мурену-альбіноса із синіми, кристалічними очима. Змахнувши хвостом зміїста примара полетіла на захід, якомога далі від променів вранішнього сонця і нищівного погляду шестирукого. А той стояв височенний, чорний мов гагат і страшний. Руки його вже тяглись до дівчини поряд.

Аїда дивилась на Майстра Чудес, не наважуючись прибрати руку з його плеча, розуміючи: чудеса бувають різні. Іноді вони страшніші за будь-який відчай.