4. Гніздо

Ада дивиться ошелешено, з рук височенного Майстра Чудес прірва, котра відкривається за кілька кроків од місця де вони вийшли з гущавини, видається просто нереальною. Вони стоять на скелі. За спиною шурхотять обмороженими гілками сплячі велети. В обидва боки від завмерлої пари подорожніх відходять крилами стіни урвища. Вертикальні, наче хто ножем відтяв земну твердь. А там у долині, під пухкою периною снігу спить такий самий віковий ліс як за їх спинами. Виглядає витканим білою ниткою полотном із блискітками смарагдових ялин і бурими плямами дубів у тогорічному листі. Спить і тягнеться нижній ліс ген аж до самого небокраю. Скільки око сягне. Аби там, на межі між лісом і змарами, виродити із себе шпилі та осяяні вогники ліхтарів у знайомо-незнайомі обриси міста, в котрому виросла Аїда. Втім у тому місті не могло бути стільки гостроверхих дахів. Це одночасно воно і не воно. Наче краща версія, омріяна, освітлена надто чарівно, райдужно, переривчасто, а тому яскрава мов пір'я павича. До звичної панорами це не мало ніякого відношення. То вже не кажучи про мегалітичні плато посеред лісу, котрого теж бути не могло ніяк.

— Що це?

Спитала дівчина, вказуючи на горизонт.

— Місто Майстрів.

Відповідь виявилась знов короткою і не дуже змістовно.

— Ми туди йдемо?

Все-таки не залишала надії щось вивідати Ада, хоча й не бачила жодної можливості спуститись зі скелі, окрім крил, котрих у шестирукого, наче не було.

— Ні. Я живу не там.

Хитнув головою Майстер Чудес і звернув убік, аби пройти ще кількасот метрів уздовж урвища по коліно в снігу.

Цілий гай велетенських яворів стояв осібно від решти лісу. Той відступав від гурту вікових ісполинів, наче боявся опинитись у їх тіні. Дерева росли на самісінькому краю плато, тісно сплітаючись кронами, крайні велети навіть за межу прямовисної скелі заповзали корінням, майже висячи над прірвою, та чіпляючись там за білий камінь.

Лише опинившись достатньо близько Аїда побачила дивне. Між крон яворів, чипірхатих через китиці тогорічних сережок, виднілися бурштинові, та бірюзові скельця. Наче хтось вплів їх у покручене всіма вітрами гілля. Та й самі крони видавались химерними, міцно сплетеними в подобу шатра. Коли Майстер чудес підійшов до одного із яворів, аби ступити на сховані в коридорі гілок гвинтові сходи, Аїда остаточно впевнитись – це і є дім шестирукого.

Він живе на дереві. На деревах, якщо бути точніше, бо увесь невеличкий яворовий гай і був оселею Майстра Чудес.

Сходи підіймалися усе вище. Змією обіймали стовбур дерева. Виплетені з його ж гілок стіни захисного коридору то тут то там світились бурштиновими скельцями, вкладеними між вузлуватого мережева. Двері угорі виявились вже біль звичного вигляду. Різьблені, тяжкі, вони самі відчинилися, випускаючи господаря оселі всередину.

— Ось ми й дома серденько-серденько.

Прошепотів їй у маківку Майстер Чудес.

Аїда не знала, що відповісти. Вона крутила головою, мов цікаве пташеня, розглядаючи дивну оселю. Стіни просвічували крізь безліч кольорових скелець, усюди від підлоги до стелі тяглися живі гілки яворів. У центрі великого залу, куди вони потрапили, із кришталевої жеоди було влаштоване чи то вогнище, чи то відкритий камін. Дим від нього струмів угору, у широкий мідний жолоб.

Вогонь освітлював все довкола мінливими, золотими відблисками. Від чого тіні гілок-колон зливалися і танцювали по стінах. У просторому залі панувала напівтемрява.

Майстер Чудес повільно пішов углиб житла, повз багаття, до глибокої ніші в стін, де виявилось сховане щось схоже на ліжко, хоча надмірна кількість хутряних ковдр, подушок і простирадл робили його більше схожим на кубло якогось звіра, затишно оповите з усіх боків стінами з товстих гілок та дорогоцінних вітражів.

Шестирукий всадовив Аду в це кубло як була, укутану в плащ, зверху дбайливо накинув ще декілька ковдр. Дівчина тепер стала нагадувати гусінь, котра загорнута себе у кокон, аби потім стати метеликом.

— Серденько-серденько грійся. Я зараз принесу тобі трав.

Майстер чудес зазирнув у вічі своїй гості, наче намагався там вгледіти щось неймовірно важливе. І цілком задоволений побаченим, пішов чаклувати до багаття, відвернувшись до Ади широчезною спиною. Без плаща, на фоні живого вогню, шестирука постать виглядала ще більш химерною. Він щось змішував і грів над багаттям. Довгі пальці пурхали, витрушуючи у невеличкий казанок пил і порох, золоті блискітки, клапті зеленого моху й пташині гнізда. Чи що то були за такі трав'яні кубельця, витягнуті чоловіком з мішечків, підвішених на одній із гілок-коллон. Поступово кімната почала наповнюватись запахом літа, липового цвіту та Сонця.

Аїда сиділа тихенько, спостерігаючи за неймовірною істотою з очима кольору глибокого космосу. Руки Майстра тягнулися то до однієї колони, котрі оточували центр великого залу, то до іншої. Довгі, бліді пальці ловили якісь невидимі ниті у повітрі, роблячи їх злегка помітними, блискучі іскорки тепла над багаттям, виплітаючи ілюзорне мереживо над варевом у казанку. Пар, котрий почав підійматися над узваром, більше нагадував театр тіней. Духмяні пасма зміїлись і мінились, в них ворушили крилами примарні метелики, птахи й стрибали над вогнем довгоногі зайці. Там квітки напівпрозорі мальви й осипались пелюстками китиці гліциній. Все це видиво повільно плило до патрубка комина угорі та зчезало там, разом із димом багаття.

Загіпнозована рухами шестирукого, Аїда не помітила, як випростала зі свого ковдрового кубла ноги в маленьких черевиках, підперла кулаками підборіддя і просто милувалась танком блідих долонь у сизому серпанку диму та пару над вогнищем.

Майстер Чудес врешті відставив казанок зі своїм варевом убік, випростався і пішов до неї із великою, пузатою чашкою у руках. Ада майже шкодувала про те, що таємнича вистава світла, пару і диму завершилась. Рухи її дивного рятівника увесь час були повільними, граційними та обережними. Він наче боявся щось зламати, або когось злякати.

— Випий, серденько-серденько. Я сплів тобі сонячні спогади та багато липневого світла.

Чашку вклали в її долоньки пара білосніжних рук. Тим часом дві інших притримали кокон ковдр на плечах дівчини. Майстер Чудес присів перед Аїдою навпочіпки, чорні, гладкі мов скло коси, обрамили фарфорове обличчя чоловіка, звісившись аж до колін. Мов траурна вуаль вони струменіли з увінчаної гагатовими рогами голови. Чоловік явно очікував доки гостя зробить перший ковток.

Піднісши до губ чашку, Аїда обережно надпила трав'яний узвар. Він виявився солодким, зігрівальним і дивно шипучим, наче в теплий чай хтось досипав бризки ранкової роси та дрібні сонячні зайчики.

По горлу і грудях Ади розповзлось тепло. Наповнило її, забилось у самі дальні закутки втомленого тіла. Дівчина щасливо замружилась. Вдихнула на повну літній, сонячний аромат.

— Ну як?

З надією спитав шестирукий.

— Чудово. І надзвичайно смачно!

Очі Ади сяяли, вона потроху відігрівалася й тепер була спроможна думати про щось окрім нагального. Наприклад про те, що робити далі. Чому вона тут? Що потрібно шестирукому Майстру Чудес від звичайної дівчини? Але озвучити все це не наважувалась. Та й просто не встигла.

— Добре.

Чоловік кинув головою. А потім схилився ще нижче, почавши знімати з Аїди черевички на підборах, котрі стирчали із ковдрових брижок.

— Гей! Ти що робиш!

Дівчина стрепенулась, нервово заборсалась у своєму теплому коконі. Але пара рук Майстра Чудес запопадливо притримали її за плечі. Ще пара перехопила глиняну чашку, аби гостя не вилила на себе чарівний чай. Саме від доторкну рук Майстра до своїх долонь Аїда завмерла, наче хто вимкнув тривогу одним цим переплетенням їхніх пальців і торканням шкіри до шкіри.

— Погане взуття. Серденьку-серденьку геть не зручно. Я зроблю кращі. Хочеш?

Все таки пояснив свої дії чоловік. І знову підняв на Аду цей повний надії погляд. У фіолетовому всесвіті його зіниць обертались і танцювали аметистові зорі. Відмовити було неможливо. І те, що обережні долоні шестирукого вже зняли з її ніжок взуття, і тепер відігравали своїм теплом крижинки змерзлих ступнів, не додавало Аді рівноваги.

Все на що вона спромоглась, просто кинути. І одразу, зніяковіло сховала лице в чашці, котру все ще притримували руки Майстра Чудес, поверх її власних. І від того як лагідно його пальці погладжували її по тонким, ледь блакитним суглобам ставало до моторошного добре. Наче тільки так і повинно бути.

Чай огортав сонячним ореолом щось усередині Ади. Заспокоював усі тривоги. Впевнював – усе буде добре.

Шестирукий все так само сидів навпроти неї навпочіпки, дивися пильно і віддано, торкався, невагомо і м'яко.

— Все добре. Тепер все буде добре. Ми вдома. Завтра буде світанок бузковий як твоє волосся. Відпочинь. Відпочинь та наберися сил, серденько-серденько. Ти так довго блукала...

Голос і танець сяючих вогників у його очах зачаровували Аду. Вона незчулася, як трав'яний чай скінчився і Майстер Чудес забрав з її долонь спорожнілу чашку. Коли ж її розімліле тіло виплутували з ковдряного кубла всі шість рук господаря житла у яворовому гаї, коли з пліч знімали пропахле зимовим лісом пальто, вона могла лишень злегка ворушитись, майже заснувши.

— Спи-спи, серденько-серденько. Я зітчу тобі райдужні, світлі сни. Виплету м'яку, мов твої долоньки, дрімоту. І буду дивитись як танцюють фіалкові тіні від твоїх вій на щоках, що більше самого чистого снігу. Спи, моє серденько-серденько, спи-спи.

Голос стелився оксамитом, заколисував. Аїда зручніше вмостилась в обіймах Майстра Чудес. Притислась чолом до його шиї, вдихнула повні груди ожиново-зимового, димного аромату. Вона й сама не зчулася, коли закуталась у сон, як в одну з пухнастих ковдр, котрі довкола них вмощував шестирукий, тихо нашіптуючи щось зовсім вже не чутне у розтріпане волосся дівчини.