3. По той бік казки

Від нього віє теплом. Жаром дихає велике, дуже тіло. Зовсім заклякла на морозі Аїда тремтить і перших декілька хвилин не може поворухнутись.

Вона загіпнотизована моментом. Спіймана в сильця сильних рук, наче пташеня у пухнасті лапи. І цей штиль триває рівно до тієї миті, коли коронований чорними рогами чоловік прибирає одну руку зі спини Аїди.

Довгі, білі мов лебедине пір'я, пальці тягнуться до її обличчя, ловлять бузковий локон, зачіпаючи змерзлу шкіру на дівочій щоці. Аїда стоїть, вдивляється в фіолетові, мов космічна безодня, очі над собою. А цей доторк руйнує крихку рівновагу, примушуючи подумати ще про щось, окрім танцю чарівних вогників у очах незнайомця.

— Серденько-серденько, що ж ти так довго блукала там?

Голос у чоловіка наче шурхіт вітру у засніжених кронах. Мінливий, оманливо м'який. Та в самій глибині бархатистих переливів чітко вчувається його здатність гарчати справжнім, голодним звіром.

І цей голос змушує Аду здригнутись. Осягнути себе втиснутою в груди незнайомця. Людини? Нелюда? Що він таке? Хто він такий?

Й нажахано зойкнувши, дівчина починає пручатись. Відбивається від здивованих, теплих рук, котрі не тримають її насильно, а відлітають убік, варто бранці сіпнутись назад що сили.

Висока постать у хутрі стоїть з печаттю нерозуміння на чолі. Пара рук знов, тепер вже з острахом тягнуться до Ади, доки інші дві розгублено розходяться в боки, наче мовчки запрошуючи повернутись в теплий кокон чужої близькості добровільно, ще дві долоні притримують накидку із довшого, білого хутра на плечах чоловіка.

Він надто високий, широкоплечий, принадний і одночасно страшний, як страшним може бути лиш раптом ожилий уламок легенд, котрому місце тільки в бабусиних оповідках. Про котрий і оповідей вже не залишилось.

Ада в паніці. Мозок, втомлений блуканням морозної ночі спізніло осягає все, що коїться зараз, приймає єдине продиктоване досвідом поколінь рішення.

Бігти.

Тікати геть, доки незрозуміла шестирука хтонь не зникне. Навіть якщо потім Ада буде усе життя шкодувати. Адже омріяна казка прийшла до неї.

Або прийшла за нею. Аби... аби що?

Втім, часу на роздуми нема.

Повернувшись до шестирукого спиною, Аїда пускається навтьоки. Ноги погано слухають, заплітаються, але вона все одно біжить. Сніг, сухий та пухнастий наче опалі з небес брили хмар, розлітається за подолком білої сукні сяючими бризками перемеленого в пил кришталю.

Втікає Ада аж до того моменту доки її легені не перетворюються на клубок липкого, повстяного войлоку. Чіпляється ногою за якийсь корінь. Падає.


Аби вставши на коліна в сніговій кучугурі побачити у кущах навпроти палаючі багряна очі. Вовк. Або хтось на нього схожий, повів клиноподібною головою. Розміру він був велетенського. Мав гострі, трикутні вуха і страхітливі ікла у пащеці. А ще з його голови росли виті, зграбні роги, наче в антилопи. І саме ця деталь остаточно добила Аду.

Рогаті вовки розміром із корову? Рогаті чоловіки зросту під два з половиною метри? Аді враз захотілось запустити руки собі у волосся, схопившись за голову.

А раптом і там роги виросли?

Варто було дівчині ворухнутись, як хижий монстр загарчав, і ступив до неї, підламуючи лапами обморожені гілки кущів. Й інтерес в полум'яних очицях був чітко гастрономічний.

— Ану геть пішов!

Зойкнула дівчина, намагаючись відповзти назад, якомога далі від небезпеки. Вовк загарчав гучніше й зробив ще кілька кроків до неї.

Встати та втекти? Сил майже не залишилось. Та й повернутись спиною до цієї потвори страшно.

Невже кінець?

Пара блідих рук, котрі лягли їй на плечі стали найбажанішим, що відчувала Ада за все своє свідоме життя. Дівчина рвучко обернулась, обняла незнайомця за шию, мовчки просячи захисту. І її одним рухом підхопили з землі. Обійми в чотири руки виявились зручними та теплими. Вони сховали Аду від небезпеки, холоду і страху. Цього разу дівчина не пручалась.

Пекельний вовк, рогатий, кошлатий та червоноокий, все так само невідривно спостерігав за ними та глухого гарчав. Раптом Аді стало страшно знову, і вже не за себе саму, а за шестирукого, котрий вперше прийшов їй на порятунок заблукалій, тепер от кинувся їх захищати, коли дівчина з переляку втекла куди очі дивляться. Адже монстр навпроти них стояв справді велетенський. А у чоловіка більша частина рук зайнята нею. Та й чи зможе він битись із такою почварою?

Відповідь прийшла в ту саму мить, коли пара вільних рук незнайомця просто із місячного сяйва вийняли довгий, напівпрозорий спис. З одного боку він закінчувався листоподібним вістрям, з іншого - кривим серпом.

Чи то зброя, чи то магічний посох. Щоб воно не було. У руках чорноволосого метал швидко набув матеріальності, затвердів, гострі леза вп’ялись в зимове, крижане повітря, готові ранити та кроїти живу плоть.

— Віддай, мой-є!

Несподівано пащека вовка разом із гарчанням виплюнула гаркаві, немов уже пережовані слова.

— А ти спробуй забери.

Загорнувши в хутрову накидку Аїду так, що тільки бузкова маківка виднілася, шестирукий зручніше перехопив свою зброю. Дівчина побачила як зробивши широкий жест вістрям, незнайомець намотав на нього невагомі нитки місячного світла, скаламучуючи його мов дощ зі срібла. Навколишній, віковий ліс зашумів пронизливо і кришталево, наче все довкруги стало раптом крижаним, дзвінким та зледенілим.

— Непр-равильний майстер-р чуд-дес. Зжер-р-ру!

І в слідуючи мить вовчисько стрибнув, розпластався в повітрі мов велетенська чорна гадина. Хутро змішались із памороззю місячного сяйва. Аїда пискнула й стислість нервовою грудною. Сховала обличчя у вигині жилавої шиї незнайомця, обіймаючи його що сили. Втягнула повні груди морозного повітря, змішаного із запахом його шкіри, подібним до аромату ожини після заморозків й трав'яного попелу, попрощалась подумки із життям.

Ось зараз їх роздеруть на куски ікла-кинджали й пазурі з людську долоню довжиною. Все через те, що Ада злякалась і втекла. Уособлення казки, котре прийшло їй на допомогу згине. Все через неї!

— Вибач.

Прошепотіла дівчина, часто дихаючи в шию незнайомця і тремтячи всім тілом.

— Серденько-серденько, а чого ти боїшся?

Лагідний, шурхотливий голос над самим її вухом вимусив Аду рвучко підняти обличчя. Аби тут же втрапити в аметистовий вихор неймовірних очей над собою.

— Вовка?

Невпевнено запропонувала варіант дівчина, якось раптом розуміючи - вони все ще цілі. І ніхто не нападає. А шестирука хтонь, так близько, що його серце гупає у їх власні ребра, й до неймовірно гарного обличчя чоловіка всього один подих.


— Ось того? Серденько-серденько, поглянь. Він вже не заподіє тобі шкоди. Головне, більше не блукай тут одна-одна.

Прослідкувавши поглядом рух однієї з рук чоловіка, Ада побачила дивну картину. Дивну навіть після всього, що вже сталось. Велетень-вовк так і завис у повітрі. Непорушний, кошлатий, із рогами сарни та очима-вугликами. Монстр заплутався у місячному сяйві, наче ялинкова іграшка у серпанку. І тепер був зовсім не страшним.

Захотілось навіть доторкнутися до клиноподібної, гостровухої морди, але пам'ять швидко підкинула слова потвори про намір зжерти шестирукого, і дівчина лиш сильніше втислась в його груди.

— Він точно не дістанеться до тебе?

Збентежено перепитала Ада.

— Місяць забере його ще до світанку. Адже я взяв у місяця промінь. Може там угорі цей кошлатий дурень знайде заняття краще, ніж зазіхати на чуже. А ми, серденько-серденько, підемо туди де тепліше вже зараз. Ти надто довго блукала.

Зі сказаного Аїда не розуміла більш ніж половину, але згідно кивнула. Обіцянка тепла звучала надто спокусливо. Та й тікати від незнайомця вона зареклась.

Шлях крізь оповитий сріблом ліс виявився значно легшим, якщо долати його в обіймах шестирукого. Широкими кроками чоловік йшов крізь сніг. Довгий, вінчання серпом спис так і залишився в одній із його рук. Ним незнайомець струшував іній з гілок і відстукував такт власних кроків. Місячне світло висло на ялинкових гілках клаптями сріблястого перламутру. Аїді навіть здалось, що боковим зором вона помітила, як відблиски повного місяця тяглися за кремезною постаттю її рятівника, чіпляли промінчиками-спицями гладке, смоляне волосся, тулилися до широкої спини завитками інію, мов морозні малюнки на віконному склі проросли у нічне повітря.

Аби відірватися від дивних думок і видінь, вона трахнула головою.

— Той вовк, — заговорила Ада, — Назвав тебе майстром чудес. Це правда?

Ліс все не закінчувався й Аїда почала переживати, чи не заблукали вони та, чи не важко чоловіку весь цей час нести її в згортку із власного пухнастого плаща. Хоча він йде собі та йде, не збивається з ритму, не починає важче дихати широкими ребрами їй у знервований бік. І говорить, рівним, муркотливим голосом.

— Правда, серденько-серденько. Майстри чудес бувають різні, але я точно-точно один із них. Щоправда, чудес я сплів не те щоб багато. І всі вони були незначними. До цього от моменту. Потім розповім тобі все, як буде цікаво.

Майстер Чудес обережно пригладив бузкові локони на потилиці своєї ноші, глянув на неї неймовірними аметистовими очима й підбадьорливо всміхнувся. Мовляв: «все буде добре, маленька людино, просто ти більше не у своєму звичному світі, в мене шість рук, роги й вовки тут балакають. А усе інше просто чудово».

Але в його обіймах було так затишно і тепло, що Ада усміхнулась у відповідь, попри всю цю дивовижну навкруги, приймаючи правила гри, наче так все і повинно бути.

— А куди ми йдемо?

Спитала вона знову, раз оповідь про себе шестирукий вирішив відкласти на потім.

— Додому.

Відповідь почулася не дуже інформативна. Аїда навіть на кілька митей задумалась. Де може жити Майстер Чудес? У палаці? В крижаній башті? У печері повній скарбів?

Чи мова про чийсь інший дім? Ну не про її ж власний. Батьки точно будуть не в захваті від такого гостя. А хто тут іще живе?

— До тебе додому?

Ада все-таки уточнила. І Майстер Чудес згідно кивнув. Рогата голова обережно повернулась на жилавій шиї, чоловік глянув кудись у бік, а Аїда, помітивши як грають м'язи під білою шкірою, згадала ожиновий запах, як втискалась губами зовсім нещодавно десь поряд із пульсуючою жилкою, думаючи що їх обох зараз зжере вовк. Спомин озвався хвилею жару у всьому тілу і раптом захотілось зробити це знову. Ада тепер без остраху, насолоджуючись гладкістю і теплом шкіри під щокою, губами, пальцями...

Та що це з нею?

Аїда відвернулась, і собі глянувши куди дивиться Майстер Чудес.

Серед малахітових пірамід ялин поодаль від них раз у раз виблискувало щось молочно-біле і, здавалось, не зовсім матеріальне. Наче той самий місячний серпанок, котрий струменів над верхівками дерев і вис райдужними пасмами на гіллі, зібрався докупи й спробував втілитися у більш тривалу форму. Правда вийшла у нього якась примара, форму котрої Ада ніяк не могла відгадати.

— Що то? — поцікавилась дівчина.

— Не звертай уваги. Хтось із дітей Місяця дуркує. До світанку зникне. Вони рідко залітають у таку глушину.

Аїді здалось, вона помітила азотисто-сине око, котре ввіп'ялось у неї поглядом із-під прихистку ялинкових гілок. Втім Майстер Чудес уже продовжив свій шлях, залишаючи ялинковий гай позаду. А всього за декілька хвилин, Аді стало не до думок про істоту зіткану із місячного світла. Ліс розступився перед ними, даючи побачити неймовірне. Дівчина завмерла в обіймах шестирукого, на всі очі вдивляючись в картину, котрої не могло існувати.