2. Перетинаючи межу

Над лісом повний місяць висить, наче срібний апельсин. Ніздрювата кірка відбиває сонячне проміння з-за того краю світу. Воно встигло вмерти й охолонути у космічному синьому молоці. Тому ліс оповитий віхолою і місячним сяйвом, котрі однаково холодні.

Завірюха виє над голими кронами, там у вишині. На дорозі коло підніжжя сплячих дерев-велетів не так вітряно. Але Аду все одно тіпає, проймає холодом до кісток. Ноги в дизайнерських черевичках на високому підборі, здається, одразу ж примерзають до асфальту під кіркою утрамбованого снігу.

Автівки Славка і слід остиг, а Аїда все дивиться в той бік, повними розпачу очима. Як таке могло статись?

Що робити тепер?

Він повернеться. Обов'язково повернеться. Ось зараз. Зараз...

Але чутно лиш стогін дерев і завивання північного вітру. Ні звуку мотора, ані скрипу шин. Час йде. Тоненька, самотня постать на узбіччі лісової дороги так і залишається самотньою. Вітер розбурхує фіалкове волосся, вимальовуючи ним в остиглому нічному повітрі шовковий серпанок.

Аїді довелось змерзнути до напівпритомності та посинілих губ, аби переконати себе саму – Всеслав не приїде. Це все не спроба її налякати. Не дурне бажання провчити за непослух.

Він дійсно її покинув у лісі.

Просто залишив дівчину за десятки кілометрів від людських осель, одну в тріскучий мороз. І думка про власну сумочку із телефоном та гаманцем, котра зосталася в авто уже не стає такою оглушливою.

Заплющивши очі, Ада намагається щільніше закутатись в пальто й зібратись із думками.

Що б на її місці зробила Єва?

Викинула з машини Сяву, а не вимелась звідтіль сама, ще й сумку з усім скарбом залишивши – шепоче гиденький голосок десь усередині. Але Ада його не слухає. Час картати себе буде потім.

Зараз є речі встократ важливіші.

Глянувши в обидва боки дороги, дівчина зробила перший крок. Змерзлі ноги озвались тисячею морозних голок. Ада сподівалась, що до лісового будинку де зібрались друзі, ближче ніж до міста, бо повертатись туди доведеться до самого ранку.

Втома і холод. Ось тепер її супутники.

Час, здається теж замерз. Згорнувся пухнастим сивим клубком у сніговій барлозі. Йти довелось по узбіччю, по щиколотки в снігу, бо інакше підбори сковзали по колії, вкатаній колесами авто.

— Найгірший Новий рік у моєму житті, — шепоче дівчина тремтячими устами, — Чуєш? Ти, дух Різдва, чи хто там відповідає за свято? Невже я поводилася аж настільки погано? За що ти зі мною так? Може мені теж бракує чудес і новорічних подарунків, несподіванок? Приємних випадків, а не можливості окоченіти на узбіччі посеред лісу. Усе готова віддати за можливість повірити в чудо...

Лишень вимовивши все це в голос Ада розуміє - вона дійсно хоче справжнього свята, справжніх почуттів, справжнього життя, а не тієї пісної каші, котрим було усе, скільки вона себе пам'ятає. А ще усвідомлює – шанс замерзнути на смерть цілком реальний. Вже зараз дівчина не відчуває ні рук, ні ніг. А кінця лісовій дорозі не видно.

Страх прокидається в грудях кришталевим дзвіночком. Дрижить там. Калатає свій рвучкий, нервовий ритм. Ноги самі пришвидшують крок. З вій зриваються непрохані сльози. Сльози образи, втоми та відчаю. Вони одразу замерзають, стигнуть на віях чистим кришталем, перетворюючи місячне світло на райдужні відблиски. Наче серед дерев хтось розвісив північне сяйво.

Аїда часто моргає, схлипує. Стискає зуби до голок у вилицях. Намагається витерти замерзлі сльози тремтячими руками.

Робить крок.

Падає.

Холод і розпач стають нестерпними. Треба встати, але сил на це майже не залишилось. Зламаною лялькою вонп лежить серед снігу. Згорнутися б зараз клубочком і більше нікуди, ніколи не йти.

Не можна.

Вставай! Вставай! – намагається саму себе змусити Ада.

— Вставай, — лагідно шурхотить чийсь голос над нею.

І саме це приводить дівчину до тями. Вона вскакує простоніж, хтозна-де діставши останні крихти сил. Налякано тре очі, дряпаючи крижинками сліз тонку шкіру повік.

Дивиться.

Висока постать серед дерев проступає крізь райдужне марево, наче продовження цього дивного туману, котрим огорнуте все довкруги. Навіть добряче протерши очі, та зробивши три нажахані подихи, Ада не перестає його бачити. У білій шубі до самої землі, з гілками, котрі стирчать із довгого, чорного волосся. Настільки вродливий, що важко повірити в реальність цього ідеально виточеного, блідого обличчя. А туман із полярного сяйва все горнеться до його ніг, доки незнайомець непорушно стоїть між двома розлогими деревами, наче вартовий у почесному караулі коло палацової брами.

— Ти хто? Звідки тут узявся? Живеш неподалік, так?

Голос Аїди тремтить, як і вона сама. Але мозок пропонує раціональні пояснення. Певно елітне поселення десь вже близько. А цей здоровань вирішив прогулятись перед святом. Собаку вигулює, наприклад. А що одягнений дивно, так може костюмована вечірка у них. І красень в короні з гілок - якийсь казковий лісовий цар, чи володар ельфів.

Ада озирається довкруги, сподіваючись побачити пса, або хоча б повідець у руках незнайомця. Та не видно ні того, ні другого, ні навіть рук чоловіка, схованих в густому хутрі шуби.

А саме страшне, дороги теж не видно. Дівчина виявляється стоїть серед дерев у самій гущавині. Коли і як встигла сюди зайти не збагне.


— Підійти. Ти ж замерзла.

Висока постать між двох вікових стовбурів залишається непорушною і це заспокоює. Звідки б не взявся незнайомець, зараз Аді потрібна будь-яка допомога. Тож вона робить як просить чорноволосий. Бреде до нього по коліно в снігу, доки не опиняється зовсім поряд. Достатньо поряд аби помітити - ніякий то не вінок із гілок. Насправді з голови у незнайомця ростуть крислаті роги, а під очима на вилицях, та над бровами на чолі, видніються дивні відмітини, чи то шрами, чи то ритуальні узори, котрі губляться в волоссі, довгому, чорному і гладкому мов атласні стрічки.

Завмерши за пів кроку до дивовижі, Ада не здатна більше ні поворухнутись, ні вимовити хоч якийсь звук. Вона все ще не вірить в реальність постаті навпроти. Тільки сердце калатає в грудях, мов божевільне, а рука сама собою тягнеться до високого чола, аби торкнутись місця, де один із гострих антрацитово-чорних ріжок росте з живої плоті. Вони справжні. І шкіра, і гладкий, твердий ріг. Ніякої бутафорії. Пальці пронизує струм.

Доторк зрушує щось у навколишній засніженій реальності.

Лунає на одній високій ноті звук порваної струни.

Хутрова накидка на плечах незнайомця розсувається, випускаючи на волю руки. Їх надто багато. Не дві, в шість. І обхопивши Аїду потрійним кільцем обіймів, чоловік робить всього один крок назад, за невидиму межу, натягнуту райдужною плівкою між стовбурів дерев.