1. Руйнуючи старе

Різдвяний настрій – то якийсь такий міфічний звір, з котрим Ада ні разу в житті не зустрічалася.

До неї в гості приходили різні тваринки. Лякливий хамелеон натхнення, пухнастий полярний лис різної товщини, іноді навіть сферичної форми, ненажерлива гусінь дедлайну, котра поглинає час, і купа маленьких пухнастих проблем. Але Різдвяний настрій? Ні-ні. Це було щось з іншої реальності.

Старе місто дрімало на долонях у Бога, розпушивши засніжені крила парків і затиснутих між новобудов сивих скверів, розвісивши на повітті чорні нитки електричних дротів, мов недбала пряха, котра полишила свою роботу на середині. Місто снуло перекочувало скрипучі трамваї, дивилось на людей золотом банькатих ліхтарів, дихало смогом, запахом глінтвейну і перезрілих, обморожених на вуличних прилавках апельсин.

Аїда стояла коло скам'янілого мережева собору. Повз неї у сніжному мареві неквапом торохкотіла тінь рогатого, старого жука. Напівпорожній трамвай жалібно скрипів колесами на морозі. Коросту рекламних написів на його боках хотілось підколупнути нігтем і здерти геть.

Новий рік нависав над людством, наче велетень. Весь із криги, в лапатому ялинковому вінку. Суворий погляд прискіпливо поглядав за кожним. А чи весело тобі? Чи віриш ти у Новорічне диво? Чи готовий його зустріти як годиться?

Аїда не вірила. Ні в новорічне. Ні в яке не будь інше. Ще зовсім маленькою батько пояснив їй – чудес не буває, казки лишень вигадки, а людина отримає лишень те, що саме зможе вигризти в долі в нерівному двобої.

Так і жила маленька Ада. Вчилась, працювала, виправдовувала сподівання батьків.

Стояла от у білій сукні, в бежевому пальті та модельних черевичках посеред засніженого міста. Чекала, доки під'їде машина, аби відвезти її святкувати День пришестя нового року.

Чекала, бо спізнюватись – не серйозно. Бо Всеслав дуже перспективний і хороший хлопець, із батьком котрого її власний батько веде справи уже сім років. Їх родини давно і уперто зводять своїх діток.

Гроші до грошей.

Така гарна пара.

Чого тобі ще треба, мрія ж, а не чоловік.

Все це Аїда чула. Кивала. І не розуміла, ні чому тут тішитись, ні чого хорошого в тому Славі.

Бо Ада була трішечки дивакувата. Маленькою мріяла стати художником-ілюстратором, а не топменеджеркою в батьковій фірмі. Малювала на полях нотатника шестикрилих янголів, пухнастих, бузкових павученят, котів із пір'ям за вухами із рисячими китицями. Але то ж нічого? Нічого. В кожного свої недоліки. Головне Славчик – ідеальний. Міцний, приземлений і надійний за них двох.

Приземлений — наче оцинкована домовина. Надійний, як гартований ланцюг від корабельного якоря. Такий як вляжеться зашморгом на шию, уже не зняти до скону.

Машина під'їхала хвилин через десять, коли від снігу волосся Ади встигло намокнути, і дорога зачіска перетворилась на щось незрозуміле. Обважнілі, бузкові пасма обліпили зграбну голівку дівчини.

Авто Славіка загальмувало коло узбіччя. Аїда струсила з плечей сніг, обійшла дорогезну машину, аби всістись поряд із водієм, поклавши сумочку на панель перед собою.

Звісно Всеслав не вийшов їй на зустріч. На вулиці сірість і бруд, а в нього мешти за багацько грошей. Мати казала ощадливість, чудова риса для чоловіка. Тато казав, після року зустрічань зайва романтика лишень все псує. Потрібно прагматично дивитись на світ.

Але Аїда вмощувалась на зручному, шкіряному сидінню, й не відчувала нічного окрім розчарування.

Ні розуміння, ні гордості, ні прийняття.

Вона хотіла бути гарною.

В ній все ще живе маленька дитина, котра ніколи не вірила в чудеса на показ, бо розумні дорослі сказали: діда Мороза не існує. Але вночі, коли всі вже сплять, це дурне дитя все одно суне під ялинку, сподіваючись знайти омріяний кольоровий згорток. Адже вона була самою слухняною і доброю дівчинкою на світі. Звісно - дарма. Чудес не трапляється. Тільки не з нею.

От і зараз дурнувата спроба навести красу, спеціально вифарбуване в ніжно-бузковий волосся. Зачіска. Макіяж. Подарована Славком сукня.

Все-все дарма.

Аїда розуміє це одразу, перехоплюючи холодний погляд чоловіка. У нього блакитні очі. Наче створені для того, аби дивитись крижаними вістрями.

— Що ти з собою зробила? В Єви своєї нахапалась? Казав не тягатись із цією навіженою.

Машина рушає, але Аді здається шматок її самої залишився там, на площі перед собором, в засніженій казці, в котру вона майже наважилась вірити. В передчутті чуда, котре розлетілось уламками криги в очах нареченого.

— А що не так? Гарний колір. Аметистова мрія називається. Ти ж мрієш про щось, Сяв?

Дурна балаканина. Це вона чудово вміла. Створювати світський шум, де все сказане має значення рівно ж настільки, скільки сенсу в скрипі зламаних гілок старих придорожніх кленів під важкістю снігу.

— Ти знущаєшся? Виглядаєш як мавпа. Я ж тобі прислав гарну сукню, все до неї. Невже так складно просто одягти на себе то шмаття і виглядати пристойно? Сподіваюсь до весілля це все змиється. А то будеш йти до шлюбу в перуці.

Аїда відвернулась до вікна. Поверх сяйнистих святковими вогнями вулиць відображалось її незворушне обличчя. Витягнутий до підборіддя овал, м'які, правильні риси та очі переляканого совеняти. Такі ж повні розпачу, медово-карі, ясні. В них все ще жевріла на самісінькому дні надія на щось. На що саме?

На те, що не доведеться виходити заміж у перуці? Чи на те, що не доведеться виходити заміж взагалі?

За вікном впіймані у сироп святкових вулиць снували люди. Всі вони здавались щасливими. Веселі, усміхнені. Вільні. Ті, що йдуть тримаючись за руки й ті, що одні поспішають із пакунками додому. Де їх звичайно ж хтось чекає. Ада ловила поглядом незнайомі обличчя. Відблиски тепла із чужих вікон.

Єва радила їй одягти сьогодні синю сукню, аби відтінити очі. Єва тримала її за руку в перукарні, наче під час операції. Заспокоювала. Відволікала неймовірними історіями зі свого життя. Змінити природній, світло-русий колір на щось яскраве Аїді хотілось давно, але досі стримував острах. Ось такої от реакції нареченого. А це ж ще батьки не бачили.

Зітхнувши, Ада провела долонею по багатостраждальному волоссю, відкидаючи бузкову хвилю з чола. В теплому повітрі салону, просякнутому запахом сандалу, шкіри й грошей, воно висохло, відігрілось, безтурботно розсипалось по тендітнім плечам блискучими іскрами аметисту.

А місто за вікном закінчилось.

Святково прикрашені вулиці змінились тихим передмістям. За ним потяглися оповиті сніговим маревом, мертві поля.

Згадка про Єву змусила Аїду знову тихо зітхнути. Подруга була іншою. Вільною, сильною, не спокійною. Повною енергії. З нею завжди щось відбувалося. Вона потрапляла в пригоди, халепи, заводила дивні знайомства. Для Єви не було б проблемою, що подумає про її нову зачіску наречений. Вона взагалі не дуже заважала на думку навколишніх.

Аїда ніколи не вміла так легковажно нехтувати ставленням оточення. Намагалася догодити. Бути слухняно. Бути корисною. Бути доброю, навіть коли за це платять зневагою. Адже так правильно.

Хороші дівчатка обов'язково отримують новорічні подарунки.

Просто вона все ще недостатньо хороша.

— Ну добре, Адо. Досить щоки дути. А то припнешся зі своєю кислою міною до людей. Ще хтось подумає що я тебе ображаю, — Всеслав зрештою вирішив бути великодушним. Він рідко довго гнівався.

Але його вибачення не сильно відрізнялися від образ.

— Давай, — продовжував він. — Посміхайся. В крайньому разі перефарбуєшся в білявку. Тобі буде непогано. Може зачіску зробиш як у Монро? Вічна класика, еге ж? Тобі ж подобається старе кіно.

Їй подобався "Носферату" і "Наречена Франкенштейна", а не те про що говорив Славко. Та уточнювати не мало сенсу. Він не запам'ятає.

Прибравши руку з керма, Всеслав поклав її на гостре дівоче коліно. Поплескав, як плескають по загривку не дуже розумного пса, котрий не хоче вчити команди.

— Ти ж вдягла ту білизну, що була в пакунку? Я домовився з Артуром. В нас буде окрема кімната.

Долоня так і залишилась лежати на її коліні, пропікаючи через сніжно-білу тканину сукні.

Машина в’їхала в ліс. Фари тепер висвічувати з темряви химерні покручі дерев. Одягнені в сніг вузлуваті гілки тяглися до смолоскипів фар, наче намагались задушити непроханого гостя. Дорога стояла пусткою. Тільки вони мчали в глушину до винайнятого лісового будинку, де чекали нечисленні друзі з кола «своїх». Такі ж дітки багатих батьків. Хто кращий, хто гірший. Але всі вже давно були там. Тільки Славко вважав не панською справою прикрашати кімнати до Нового Року та розкладати замовлену в ресторані їжу по тарілках.

Вони приїдуть останні.

Аїда дивилась на долоню нареченого на своєму коліні.

«Якщо людина – лайно, не дивуюся що після спілкування із нею ти будеш брудною» - якось сказала їй Єва, у відповідь на наступну розповідь про витівки Сяви. Сявою його теж в очі називала тільки Єва, ігноруючи погрозливі погляди Всеслава, котрого від власної клички аж тіпало.

«Але ж він дійсно Сява, ти глянь на це все? Прибери дорогу краватку і зачіску від барбера й залишиться маленький Сява, котрий бив ціпком сусідського паса, бо той на нього гавкнув. Такі речі за дизайнерським одягом не сховаєш» - говорила Єва на спроби спільних друзів примирити протилежні фронти в давній компанії. І попри те, що збиралась вийти заміж за цього чоловіка, Ада так і не знайшла слів, аби суперечити подрузі. Та й сам Славко - теж. Єві взагалі важко щось протиставити, коли вона впевнена у своїй правоті. Просто надалі наречений робив усе можливе, щоб Єва не спілкувалась з Адою.

— Я не буду змінювати зачіску. Мені подобається так.

Напрочуд спокійно промовила дівчина, прибираючи руку чоловіка зі свого коліна, як отруйну комаху. Обережно, ледь приховуючи огиду.

—Що? — здивовано переписав Сява.

Він, здається, втратив нитку розмови. Надто довго Аїда мовчала

Та й суперечила вона йому не часто. Зазвичай коли мова стосувалась її неготовності розпочинати «дорослі стосунки». Благо була змога спихнути все на першу шлюбну ніч і своє класичне виховання. Досі це спрацьовувало.

— Мені подобається цей колір, — повторила уперто. — Давно такий хотіла. А білизна не підійшла. Завелика. Ти розмір не той купив. Усе ніяк не запам’ятаєш.

Вона не кричала. Не сердилась. Наче все ще залишала йому шанс удати, що так і треба. Хоча відчуття нереальності цієї розмови ставало все чіткішим. Наче це все не з нею. Не її життя. Не її наречений. Навіть це коліно, котре все ще судомить від фантомного відчуття доторку – не її.

— Ти щось вживала? Євка тебе на наркоту підсадила? Казав не спілкуватись із цією божевільною! Добра вона не навчить. От же наволоч!

Славко лютував. Якось раптово. Наче хто клацнув перемикачем у його голові. Гляжені, охайні долоні вдарили по керму. Машину злегка занесло на ковзкій дорозі, але чоловік швидко вирівняв позашляховик.

— Значить так, ще раз взнаю, що ти спілкуєшся із цією божевільною, пошкодуєте обидві. Ясно? І завтра ж підеш в салон, змиєш цю гидоту. Правий тато. Я занадто з тобою панькаюсь. Дав сісти на голову. А ти й рада користатися добрим ставленням. Так от все! Скінчилося. Зранку ми заберем твої речі, поживеш до весілля в мене. Повчишся в мами нормально готувати. Звикнеш бути справжньою жінкою, а не кімнатою рослинною з котрої користі один зовнішній вигляд. Та й той ти примудрилася зіпсувати.

Поступово Всеслав перестав кричати, говорив, наче сам себе заспокоював. Малював картинку майбутнього, котре його влаштовувало. І лякало Аїду до похололих долоньок.

— Весілля не буде.

Мов крізь вату, прошепотіла вона.

— Що?

Сява гаркнув. Різко вдарив по гальмах так. Ада ледь не зустрілась чолом із панеллю.

— Мені щойно почулося? — голос Славка охрип.

— Ні, не почулося, — Ада говорила, сама до кінця не вірячи у власну сміливість. — Я не вийду за тебе. Це все було помилкою. То ж не переймайся моїм волоссям. Тебе то більше не стосується.


В машині стало тихо. Позашляховик стояв посеред пустої дороги. Ада важко дихала, з подивом відчуваючи як полегшення і захват від власної сміливості розтікається по жилах. Відчуття було приємне. П'янке. Незнайоме.

Тишу порушив Всеслав.

—Вимітайся з салону.

Тепер прийшла її черга здивовано переписувати:

— Що?

— Вали з моєї машини! Геть! Пішла звідси, тупа курко!

Оглушливий крик чоловіка, наче ляпас, змусив Аду підскочили. Вона перелякано шарпнула двері, вискочила в ніч і залишилась стояти на узбіччі, розгублено дивлячись, як габаритні вогні авто швидко зникають у хуртовині.