Розділ 24 – Шум, галас, пафос.

Червона Гора, як і будь-який інший географічний об’єкт, напряму пов’язаний зі Стихією, вмів говорити. Сама його аура, що вогняним штормом вирувала навколо, промовляла до усього, що здатне слухати: «Я – Вогонь. Я – ідеальний руйнівник. Я – переможець темряви. Тікай, поки штани ще пусті й не димлять!». Ну, або щось подібне. В будь-якому випадку, навіть смертна людина, глуха до магії, як верблюд до правил орфографії, здатна зрозуміти цю мову природи. Спокій біля водоспадів, тривогу під час сильного вітру. І, звісно ж, невловиму жагу драпати куди подалі, опинившись біля активного вулкану.

Але той, хто зараз стояв біля краю вулкана та вдивлявся у лавове озеро, що ліниво бурлило всередині, не належав до звичайних людей. Принаймні, вже доволі давно.

– Хісс, давай його сюди.

                З карману мантії Грегора Грейткіллс (ви очікували на когось іншого?) вилізла голівка дерев’яного дракончика, котра швидко стала Головою Дерев’яного Дракона. Хісс відкрив пащеку, в якій тепер могла б поміститися половина якоїсь корови – і звідти надвір випливла сфера розпеченої магми, що була навіть яскравішою і більш агресивною, аніж те, що плескалося у жерлі Червоної Гори.

– Красно дякую. Моя черга.

Чарівник простягнув руку до метрової сфери з магми, трішки потримав долоню поруч – та засунув усю кисть всередину. Почулося шипіння, та на горі різко запахтіло смаженим м’ясом. Грегор лишень очі закрив, і будь-який глядач (чи читач), так і не зрозумів би, чи боляче взагалі Архімагам не вогняної стихії засовувати незахищені кінцівки у розпечену  чарівну магму.

Декілька секунд нічого не відбувалося, а потім поверхнею розпеченої сфери забігали спалахи зеленого та золотого кольорів. Частота та послідовність спалахів швидко набули системності – і сфера виявилася вкритою смарагдовим орнаментом з рун. Вцілому орнамент нагадував чи то якогось спрута, чи то долоню з п’ятьма пальцями, що ніби стиснула сферу знизу. Після цих змін Грегор відвів від сфери куксу руки, що швидко почала регенерувати. А початкова кисть, вочевидь,  так і лишилася всередині.

Переналаштована та оповита додатково енергіями Життя й Землі магмова сфера почала скорочуватися, наче чиєсь серцебиття. Щоб після десяти таких скорочень вибухнути хвилею жару й полум’я.

– Цікаво, а Вогонь принципово не може не бути таким руйнівним покидьком?.. – Запитав вголос Хісс, знов зменшуючи свого хвоста, котрим тільки-но прикрив господаря від вибуху, до кишенькових розмірів.

– У всіх свої візитні картки, так би мовити. – Струснув плечима Грегор. – Подивіться, хто тут у нас!

Перед дерев’яним змієм та його творцем на вершині вулкану на місті сфери тепер стояла копія Магмового Тигра, з яким їм довелося стикнутися у Червоному Лісі. Тільки цей тигр був меншим, лишень три метри заввишки. А ще його боки прикрашали смарагдові візерунки, що сяяли весняною травою. А на шиї був золотий орнамент, що дуже нагадував кисть руки. Видавалося, наче цього тигра хтось тримав за горло велетенською, чоловічою рукою.

Звір глухо, невдоволено загарчав, а потім пригнувся до низу, наче плануючи стрибок. Та варто було геоманту лишень підійняти ліву брову, як кицька немов під дих отримала. Вилупивши очі, тигр невдоволено мявкнув та завалився на бік. Ще й підставив горло до Архімага, висловлюючи цілковиту покірність.

– Давай без цих спектаклів, кицю. Ти знаєш, що від тебе треба. – Промовив Грегор Грейткіллс і схрестив руки, в намірі чекати стільки, скільки потрібно.

Кицька, наче, дійсно знала. Тож на Червоній Горі пролунало тяжке зітхання, що наче описувало усю складність буття простою магмовою кішкою. А потім трішки перероблений тигр без розбігу, одним велетенським стрибком пірнув у надра вулкану, залишивши Хісс та Грегора наодинці посеред жару, попелу та прихованих сподівань.

– І скільки?..

– За моїми підрахунками та з огляду на швидкість пересування Магмового Тигра у власній стихії – не менше за п’ять годин.

– Не погано. Це ж як?..

– Гадаю, пара тисяч кілометрів.

– Мааатінко Земля! І ти ж?..

– Так, поки що не можу робити подібне без ризику. А в цьому випадку я не маю права на програш.

– Ех, ти…

– Отож.

Після такого змістовного діалогу, обидва вирішили просто помовчати трохи, споглядаючи з такої високої позиції на красу Червоного Лісу. А з огляду на те, що обидва співрозмовники безпосередньо належали до стихії Землі, їх «помовчати трохи» як раз зайняло п’ять годин.

І от коли сонця вже зайшли за обрій, а усе навколо освітлював лишень вулкан та зорі, у надрах Червоної Гори почулася вібрація. А через секунду після цього центр лавового озера вибухнув бризками і в десяти кроках від геоманта з компаньйоном приземлилася та сама магмова кицька. Щоправда, вона виглядала дещо подряпаною та десь позбулася хвоста. А ще на її спині лежав, наче приліплений, чорний алмаз півтори метри довжиною та метр завширшки.

– Дякую. Ти вільна. – Голосом, що трохи здригнувся, сказав Грегор. Після чого алмаз підлетів до нього і розмістився біля ніг, а звільнена від обов’язків кішка з щасливим мявком стрибнула назад у жерло Червоної Гори.

Архімаг поклав обидві долоні на поверхню алмазу. На голові його нізвідки з’явився обруч зі сріблястого металу, всіяний по периметру десятком таких само чорних каменів, але дрібніших. Із землі виросло коріння, з усіх сторін обхоплюючи величезний дорогоцінний камінь. І на коріннях тих, замість бруньок чи шипів, теж росли кристали того ж самого чорного каменю.