Розділ 21 – Дипломатичні моменти.

Хтось би сказав, що це співпадіння. Хтось, що це – доля. Хтось взагалі б не надавав великого значення двом подіям,  які просто сталися, незалежно одна від одної. Але коли до Грегора явився гонець маркізи Брауні, той якраз шукав засоби позбутися смертельних чарів, «подарованих» тією ж самою маркізою. Геомант медитував на вершині врешті-решт завершеної, центральної вежі замку, оглядаючи внутрішнім оком печать прокляття. Це було дивовижним мереживом, одночасно тендітним, як лезо мізерикорду та невідворотно-фатальним, як його удар. Перед магічним зором Грегора прокляття видавалося наче існуючим на декількох рівнях глибини одночасно, зухвало начхавши на звичні простір, час та Астрал. Немовби серед чарівних візерунків закляття причаїлася тінь самої Ерешкігаль, богині Смерті, гарантуючи неможливість обійти ці чари. Архімаг Землі та Життя міг би впевнено сказати, що  Обранець Смерті – одні з  найгеніальніших заклять серед коли-небудь бачених їм за усе своє буття магом.

І от в цей дослідницький момент на гілку одного з демонічних дерев (котрі новий хазяїн замку так і не знищив, маючи на цю гидоту далекоглядні плани) приземлився здоровезний крук. Блискуче, гарне пір’я, розумний погляд, гострі, наче наточені, кігті. Усім гарний птах. Хіба що наскрізь мертвий. Та ще й говорить з тим дивним акцентом північних аристократів Фрідана.

– Моє вітання, Ваша Високомагічність, бароне. Її Високомагічність, маркіза Еріда Брауні веліла передати, що можете її зустрічати за три години від цього моменту.

– Вітаю, шановний. – Відкрив очі геомант. – Як буде завгодно маркізі. Чи вистачить їй трьох годин, чи, може, треба трішки збільшити…

– Смерть ніколи не запізнюється, бароне! – З неможливим пафосом закинув дзьоба догори крук.

– Але й мало хто радіє, коли вона приходить  завчасно… Пробачте.

Велетенський голуб з’явився на протилежному від крука кінці баштової площадки та уважно, схиливши голову, розглядав чорного гостя.

– Та нічого, Теодоре. Ти, як завжди, слушно. – Грегор легким, текучим рухом підійнявся на ноги і обернувся до крука. – Дозвольте представити. Це – Теодор, мій бойовий голуб, ад’ютант та скарбник за сумісництвом. Теодоре, це…

– Алан. Бойовий крук, гонець та мажордом Її сяйності. – З гідністю, чітко промовив чорний птах. А потім, набагато тихіше, як наче з нього спустили пафос, додав. – Умертвя четвертого рівня.

Останнє було сказано так, наче Алан волів би провалитися крізь землю, аби ж тільки не бути тим четвертим рівнем.

Пояснимо трішечки для тих, хто прогулював основи некромантії на першому курсі Йордського університету. Уся класична нежить поділяється на шість рівнів, з нульового по п’ятий. І, зазвичай, рівень напряму впливає на самостійність та «усвідомленість» цієї нежиті. Не кажучи вже про бойовий потенціал. Тобто, нульовий рівень – це швидесенько підняті скелети та найпростіші зомбі, що керуються безпосередньо чаклуном, майже як маріонетки. Тобто, якщо віддати їм наказ «ідіть!», але забути потім сказати «стійте», то вони йтимуть доти, доки вистачить закладеної в них енергії чи поки не зітруться на порох. Тупі, але найшвидші у створенні некроконструкти, повністю не самостійні. Перший рівень – це вже те, що ми звикли називати зомбі у класичному розумінні. Щось тупе, вічно голодне, проте – доволі автономне, збивається у зграї та краще не давати йому себе кусати. Такі можуть бути як витвором якогось шаленого некроманта, так і стихійним явищем. Наприклад, якщо біля цвинтаря раптово з’являється джерело енергії Пітьми. В такому випадку кожен мрець, що має хоч трохи поваги до себе, просто зобов’язаний  підняти свою згнилу дупу з могили.

Другий та третій рівень – це поступове нарощування бойового потенціалу та автономності створінь. І, власне, на третьому рівні з’являються перші представники нежиті, котрі вже володіють повноцінним розумом – вампіри. Четвертий рівень – це суворі тварюки, на підготовку до створення яких зазвичай йде не один рік. Вони можуть володіти власним розумом, бути частково автономними, або ж взагалі ні, та найголовніше – мають деякий фіксований набір цікавих навиків, котрі можна було б назвати магією, але це нею не є. На кшталт того, що якщо вищий зомбі (якраз четвертий рівень) може перевтілюватися на туман, то це не значить, що він може володарювати туманом чи зробити з нього, наприклад, зброю. На відміну від мага Повітря, котрий ще й не таке може зробити з туманом. І в тумані.

Ну а п’ятий рівень – це, зазвичай, вершина творіння будь-якого майстра Смерті. П’ятий рівень починається зі створення вищих вампірів та кістяних драконів, але не має верхньої планки. Суть полягає в тому, щоб створити саме неживий конструкт з майже повною свободою волі, здатністю до магії та можливістю існувати де завгодно, незалежно від некроманта-творця. Звісно, під «майже повною» волею мається доволі логічне зауваження, що жоден некромант не є довбнем від природи. Тому обов’язково закладає у свої створіння цілковиту вірність та неможливість нашкодити творцю. Ну а ті некроманти, що все ж до цього не додумалися… Про них тепер кажуть лише пошепки та тільки хороше. І додають – земля пухом.

                Тож, мабуть, не дивно, що вірний  радник та чесний слуга Королеви Мерців (таке прізвисько дали Еріді Брауні йоркські газети після того випадку зі вбитим чиновником) дуже хотів здобути омріяну магію та, можливо, набагато більш повну свободу.

 – Та годі тобі, не засмучуйся! – Вирішив підбадьорити брата по небу Теодор. – Наскільки розумію, до найвищого рівня тобі лишень один лишився, вірно?! Тож, ти явно входиш до найближчого кола своєї господині. А в мене, бач, навіть рівня нема. Старший нас кліпає, як йому заманеться! Хіба що Хісс та… Урлурлурлур!