Розділ 20 – Не шах і не мат.

Сказати, що віконт був розлюченим та знесиленим – нічого не сказати. Так, у нього був ще один, потаємний козир. Але після того вже точно невідомо буде, чи зможе він хоча б підтримати власну притомність. Тому, Леон спочатку надіслав коротке, але змістовне мислене послання вчителю з обрисом ситуації, а потім вже звернувся до своїх кістяних ворогів:

– Ну що, зара дізнаємося, хто насправді тут втілення смерті! – Сплюнувши вниз кров, проревів віконт і почав збирати сили для останнього (у будь-якому разі) удару, як раптом усвідомив, що він вже отримав відповідь. Втілення смерті прибуло майже миттєво. Тінь, що закрила сонце, не могла не привернути увагу, тому Леон глянув угору. А там на мага Блискавки, що з останніх сил боровся з поріддям некромантії, у повній тиші мчав метеорит розміром з якийсь замок.

– Твою ж геомантову бабцю… – З сумішшю захоплення і священного жаху лайнувся віконт. Однак останніх мізків не розгубив, встигнувши залишки енергії у потаємному амулеті, а також власні крихти магії перенаправити з атакуючого закляття у Штормовий Шлях – і блискавичним спалахом телепортуватися на пару сотень метрів від зони ураження каменю. Леон сам навіть не зрозумів, як так швидко встиг виконати усі необхідні для втілення техніки маніпуляції, щоб опинитися подалі від небесного снаряду. А той приземлився смачно. Ліс на сотню метрів у діаметрі просто перестав існувати. Хоча Леон Д'Альбон відчув явне шахрайство і, швидше за все, магію Землі. Тому що удар каменем такого розміру з такої висоти мав викликати значно більші руйнування. Але цього виявилося достатньо, щоб на порошок розтерти «напівмордого» кістяного дракона, що ледь встиг регенерувати на половину. І вдоволений Леон навіть зі своєї позиції відчув, що одна з трьох аур шаленої злості та ненависті до всього живого благополучно зникла.

– Віконте, шановний, моє вітання, – злегка схилив голову Архімаг Землі, Рослин і Життя Грегор Грейткіллс, що стояв на самій вершині величезного валуна, – прошу мене вибачити за втручання, але дуже вже довго я на вас чекав. Тож ваше посилання прочитав доволі швидко, бо вже і самому стало цікаво, де ви так забарилися. Але тепер бачу, що все гаразд, розважаєтеся на вищому рівні! Та чи не будете ви проти, якщо ми трохи прискоримо ліквідацію цих істот? Бо мені ще ліс після ваших необережних посиденьок відновлювати. А я ж просив…

– Які можуть бути заперечення, Ваша Високомагічність? – Закліпав очима віконт, видаючи саму наївність. – Дракони повністю у вашому розпорядженні. Може хоч вам вони зможуть підняти настрій, бо я в цій компанії, зізнатися, трохи занудьгував.

– Я так і зрозумів, – посміхнувся наставник віконта, роздивляючись захід сонця через дірку в животі учня, – що ж, нумо подивимося, що тут у нас…

– Вчителю! – Загорлав раптом Леон, але було пізно.

З усіх боків вершина величезного валуна раптово виявилася обліплена гротескними кістяними химерами, розміром не більше долоні, що зовні нагадували скорпіонів. Після чого, блискавично направивши в бік геоманту сотні  жал, тварюки вистрілили мертвецькі-блідим туманом. Хмара повністю покрила гігантський камінь непроникно-густим саваном. Леон, що висів у повітрі на деякій відстані від брили, міг лише відчувати, як аура його наставника, що палала міццю і життям, починає повільно розчинятися. Він чув тріск каменю, що також не витримав зіткнення з настільки концентрованою Смертю і розсипався під впливом згубної стихії. І ось, через десяток неймовірних, спустошливих для душі Леона секунд, туман розвіявся. На лісовій галявині залишилася лежати гора нерівномірно розколотого каменю, що раніше була цілою скелею. І два кістяні дракони, що знову зібралися у звичну цим потворам форму. І, зважаючи на все, вони добре себе почували.

– Клянуся Небесами, ви заплатите за це тут і зараз.

– Згоден. Такий камінь розкришили, вандали. Над коштовна метеоритна руда. За це їх самих на кістяний пил розібрати треба, демонові крилаті варвари.

– Який до дідька камінь, коли тут… барон?!

Тільки зараз знесилений і вже трохи туго тямущій Леон Д'Альбон зрозумів, що поруч з ним, верхи на голубі просто неймовірних розмірів, ширяє ніхто інший, як Грегор, барон Грейткіллс.

– А кого ви очікували побачити? Привида? – Вже відкрито посміхався геомант. – Віконте, ну не думали ж ви дійсно, що в мене, по-перше, настільки повільна реакція? А по-друге – що я настільки дурний, щоб не перейматися страховкою? Як мінімум у вигляді Глиняного Доппельгенгера?

– Але ж ваша аура… Я ж не перший місяць дивлюся на неї…

– Так, моя аура. Більше того, і свідомість там була моя. – Знизав плечима Архімаг і махнув рукою у бік купи, яка ще недавно грала роль грізного метеорита.

Камінь миттєво втратив залишки якихось зв'язків, що з'єднували його в шматки більш-менш пристойного розміру – і обсипався гіркою темного метеоритного піску. Щоб за секунду вибухнути піщаним торнадо. Вихор із дрібних, темних частинок досяг тридцяти метрів у висоту за лічені миті. Після чого він втягнув у свою вирву двох кістяних драконів, що відчайдушно пручалися. По темній поверхні вихору забігали мертвенно-бліді спалахи. Рев заклинання, що кружляло тони кам’яного піску і кілька центнерів кісток у смертельному вальсі, злегка заглушав Вищого Магістра Блискавки, який матюкався, як останній пропащий моряк дальнього плавання.

– Та вона ж зникла! Ви тримаєте мене за ідіота? Вашу ауру було поглинено!

– Для того, хто хоче стати Архімагом за пару десятиліть, ти катастрофічно неуважний, учню, – відкинув усілякі еківоки Грегор Грейткіллс, – ці… експонати абсорбували тільки закладений у Доппельгенгера запас життєвих сил, а також трохи магічної енергії. От і все. А дистанційне керування на те й дистанційне, щоб я, транслюючи свою ауру та волю, сам по собі перебуваю у безпеці. Є нюанси, звичайно, але конкретно у цих екземплярів немає засобів, щоб нашкодити мені в такому стані.