Розділ 19 – Ну що могло піти не так?..

Геомант займався кінцевою модернізацією нещодавно знищеної,  власне, через нього, центральної вежі замку Хейзел. Ну, він сподівався, що кінцевою. Бо минуло вже півроку після битви за фортецю, а Архімаг все ніяк не міг заспокоїтися. Сам замок, усі його вежі та певні прилеглі території щодня зазнавали атак від креативності свого пришелепкуватого та геніального хазяїна. Концентрація захисних, атакуючих, слідкуючих, аналітичних, шаманських та лиш Всюдисуща Мати знає ще яких чарів Землі та Життя підібралася вже до тієї точки, що якщо б зараз відкрився не малюсінький, а повноцінний портал на П’яте Коло пекла і демони на чолі зі своїм Князем вирішили б узяти реванш – покійному Діну Кожум'яці з села Грегора додалося б добряче роботи. Старий любив робити свої шкіряні вироби з усілякого лайна. А де б він іще взяв шкури найрідкісніших демонів у таких кількостях?..

Тож кам’яні, рослинні, явні та замасковані, а також зовсім невидимі модернізації в замку не припиняли відбуватися ні на мить. І в один момент сам Грегор зізнався самому собі, що дещо втомився від того, що починалося, як мистецтво, а перетворилося на рутину.

– Тож, – твердо сказав геомант сам собі в-п’яте, – зараз дороблюю цей оглядовий майданчик – і точно годі! Принаймні, на якийсь час.

Вдоволено кивнувши самому собі після укладеної угоди, Грегор продовжив накладати чари, коли відчув дещо дуже неочікуване. Прибувши до своїх нових володінь, Архімаг протягом перших тижнів зробив такий собі забіг по усім найважливішим та наймасштабнішим географічним об’єктам. Червоний ліс, Тихий Ліс, Червона Гора, окраїни Чорних Боліт та декілька менш масштабних, але також важливих лісочків, озер, галявин та полів. Навіть деякі кладовища відвідав, бо в цих місцях, навіть якщо ви померли, то це зовсім не значить, що від вас більше не буде проблем.

Чарівник всюди залишав своїх спостерігачів у вигляді чарів, деревних големів та навіть духів Землі. Така собі агентурна мережа, щоб більш-менш повно розуміти та контролювати те, що відбувається на ввірених йому територіях. Тим паче, що відбувалося щось постійно. Проте, на маленькі негаразди, на кшталт упира, що задрав корову в одному селі і був заштреканий вилами розлюченої господарки, він перестав реагувати доволі швидко. Люди тут бачать нежить частіше, аніж власних родичів із сусіднього села. Тож, з більшістю подібних проблем справлятися навчилися.

Але зараз залишені в Червоному лісі големи, що інтегрувалися в його екосистему, жадали показати своєму творцю дещо незвичне. І це справді було незвичним. Бо упирі-упирями, але побачити на своїх землях, в лісі, трьох повноцінних кістяних драконів, що набивали пузо місцевими тваринками, геомант зовсім не очікував.

– Свята галявина, що коїться?.. – Пробурмотів Грегор, очима голема дивлячись, як пара драконів снідають лісовим тролем, що виявився недостатньо прудким.

– Леоне. Здається, ви давненько бажали попрактикуватися у бойових чарах. – Мислене послання до учня Грегор надіслав, не припиняючи відстежувати поведінку вищих некротичних створінь.

– Хо-хоооо, мої вітання, вчителю! Так, звісно, завжди готовий, який план тренування?

– Тренування не буде, майстре Д’Альбон. Буде каральний рейд. На моїй землі, в Червоному лісі, якогось дерев’яного дива з’явилися три кістяні дракони і жеруть там все підряд. Ліквідація має відбутися швидко і з мінімальними, ви чуєте, віконте, мінімальними пошкодженнями лісу!

– Кістяні дракони… Йой, та в мене день народження сьогодні, чи що?! – Ентузіазм Вищого Магістра, котрого відправляли на бій з одними з найнебезпечніших некротичних створінь Ірісу, був схожий на радість песика, котрого хазяїн годує з долоні та ще й за вушком чухає. – Вже вилітаю, Ваша Високомагічність. Не переймайтеся, ліс буде цілий, а те, що лишиться від драконів – принесу вам у якості сувеніру!

– Дякую, чекатиму на вас. Якщо треба буде допомога – кличте.

– Та яка допомога, все зроблю, навіть заварити свій вечірній чай не встигнете! – Цю фразу Леон проговорював до Грегора вже особисто, висячи в повітрі поруч з вежею, над якою трудився геомант. – Не сумуйте!

– Маю до вулпотової сраки погані передчуття, Грегоре. – Задумливо подивився в бік стрімко літючого до обрію віконта Хісс.

– Так він же тобі ні ніколи не подобався, Хісс, хіба я не правий? – Кинув через плече геомант, не відриваючи оцінюючого погляду від оглядового майданчику вежі.

– Може й так, але в цьому світі є місце лише для одного дракона – переможця Леончика. Не більше!

– Почуття власності в тебе – дай Мокоша кожному. – Розсіяно посміхнувся Грегор. – Не переймайся. Якщо станеться щось екстраординарне – допоможемо. А якщо станеться дуже екстраординарне – то й по частинкам зберемо.

– От про таких вчителів, через яких треба докорінно змінювати реформу магічної освіти, в газетах і пишуть… – Процідив Хісс, невдоволено хитаючи головою. Відстороненість його творця під час занурення в черговий магічний проєкт навіть самому дракону інколи здавалася моторошною…

***

Леон Д’Альбон на шаленій швидкості розсікав небо над Грейткіллс своєю дещо придуркувато-усміхненою мармизою. Ще б пак! Видалася неймовірна можливість показати вчителю і тому рослинному задохлику, що таке справжня бойова магія! Коли ти заздалегідь маєш час підготуватися. Коли бій може проходити максимально близько до твоєї стихії, джерела твоєї сили! Ну і, звісно, коли ти на сто відсотків впевнений, що ворога можна не щадити. Як би там не було, але в боях з Хісс завжди залишався елемент тренувального спарингу. Нехай невеличкий. Майже невидимий. Але він був. А тут – це вже не голем вчителя чи то вчорашній опонент у словесній дискусії. Це – огидна самому Життю потвора. Ворог, як він є. Тож жодної поблажки кістяним драконам віконт, очікувано, давати не збирався.