Розділ 18 – Про одну дуже амбітну блискавку.

Грегор Грейткіллс завершував створення одного експериментального заклинання з обсидіановою сферою на задньому подвір’ї Смарагдової Садиби, коли його постать повністю вкрилася тінню, а над садовою галявиною пролунав могутній, але надто єхидний голос:

– Воно вже прокинулося.

– Ще лежить?..

– Лежить.

– Матюкається?

– Егеж. Третім кругом вже пішов. Усіх твоїх родичів згадав неодноразово, володарю. Та висловився щодо твоїх, пробач, неприродних стосунків з усіма горгулями Йордського Університету. – Цього разу, окрім звичного єхидства, в голосі Хісс можна було почути ще й краплиночку поваги. Що казати, він обожнював добрячу лайку.

– Ну, тут нема чого сперечатися, вони ж дійсно неприродні… – Пожав плечима геомант, продовжуючи накладати чари на сферу.

– Що?.. Як?.. Якого?.. – Мало не захлинувся власною отрутою Хісс.

– Ну так, а що? Я ж там майже усіх їх створив? Створив. Чи вони природнім чином з’явилися на світ? Звісно ж, що ні. От і маємо те, що маємо.

– Ти інколи як ляпнеш, Грегоре… – Розгублено пробурмотів змій. – То що, вже пора кликати його до тебе чи як?

Цього разу Архімаг роздумував на відповіддю трішки довше. Десь секунди зо три.

– Поки не запрошуй. Думаю, коли піде на десятий круг – тоді можна. Людині треба трохи пар випустити.

– Ого! Десятий! Ти настільки віриш в його лексикон?

– Ну то все ж таки вищий чарівник. Опора трону. Квіт аристократії. Елітарна домашня освіта. Не недооцінюй бомонд! Думаю, ще п’ять хвилин безперебійного матючиння в тебе є, Хісс.

– Ой як гарно, дякую! Ти ж знаєш, мені завжди цікаво слухати від людей щось новеньке!

– Краще б дочитав «Особливості флороморфних сутностей та їх еволюційні переваги над іншими магічними конструктами», яку я тебе просив прочитати ще півроку тому. – Похитав із засудженням головою геомант.

– Не переймайся, мені там десь десята частина лишилася. Ну дуууууже нудна книжка, Грегоре! Все, я полетів слухати подальші перли твого учня!

– І чому мене постійно оточують такі несерйозні, складні для виховання персони?.. – Проговорив геомант, зупинивши задумливий погляд на вкотре розквітлій вишні. Але вишня не відповіла. Вона читала «Особливості флороморфних сутностей…».

– Хоч хтось дійсно здатен сконцентруватися на задачі та самоосвіті! Так тримати, Еоніє! – Щиро посміхнувся Архімаг і підійняв великий палець вгору, дивлячись на вишню. А на тихеньке зітхання, що пролунало з дупла та приречено опущене гілля оптимістичний чарівник уваги не звернув.

Та це й важкувато, навіть для Архімага. Аналізувати тонкощі настрою хижої вишні, паралельно навішуючи закляття на атомарну решітку обсидіану. Це була вже його чотирнадцята спроба вийти на дещо новий рівень творення заклять. Звісно, ще в Університеті усім чарівникам розповіли, що всесвіт, створений Абсолютною Матір’ю, складається з дуже малих частинок, атомів. І їх властивості, а також комбінації з іншими атомами та форма з’єднання між собою утворюють різноманіття всієї фізичної матерії. Побачити атоми можна було через систему належним чином зачарованих дзеркал, що звалися дрібногляди. Ну або завдяки спеціально створеному для цього закляттю. Власне, розглядаючи одного разу, чисто задля цікавості, структуру обсидіану, Грегору спала на думку ідея. Розробити техніку, яка зможе будь-яке закляття, що накладається на предмет, множити необхідну кількість разів та інтегрувати в кожний зв’язок між атомами, дублюючи, таким чином, форму кристалічної решітки.

Перспективи – запаморочливі. Навіть чари найпростішого Магічного Щита, котрий знають усі студенти першого курсу Йордського Університету, будучі накладеними, скажімо, не на кільце, а на його атомарну решітку, зроблять таке колечко чи не найпотужнішим захисним артефактом у світі. Бо цю структуру тоді не проб’є навіть весь штат Архімагів Фрідана. Що там вже казати про більш потужні чари!

Але, як і тринадцять разів тому, Архімаг вже відчував, що вкотре змінений підхід теж дав тріщину. Сама концепція розуміння магії, сам рівень оперування нею блокували Грегора. Ніби природа казала йому: «Вашого рівня володіння мистецтвом магії недостатньо для цього фокусу. Вибачте та котіться в дупу, всього найкращого!». Грегор не дуже й засмутився. Власне, вкотре. Бо йому була цікава саме концепція, у якості інтригуючого, новатарського та дещо навіженого експерименту. Але, зізнатися, від образів про купку університетських клоунів від магії, що за сотню-другу років стануть Архімагами, і зможуть теж створювати нескінченно-потужні чари, геоманту ставало зле. Тож він відклав сферу і вирішив зайнятися набагато більш приємними йому і менш небезпечними для світу практиками.

І, звісно, як це буває, коли зайнятий чимось дійсно цікавим, знайдеться з десяток тих, хто захоче стати на заваді.

– Як відчуття після ритуалу, учню? – Не обертаючись, запитав Грегор у трохи блідого віконта, що вийшов на задній двір Садиби. Сам барон Грейткіллс у цей момент сидів на спеціально вирощеному для цього пеньку, копирсаючись витягнутими, мов гілля, пальцями у ґрунті. Земля баронства, в усіх сенсах, не давала спокою Грегору та турбувала його цікавість. Точно набагато більше ніж потенційно катастрофічна магічна теорія…

– Наврядчи вашими молитвами, вчителю. – Процідив Леон Д’Альбон. – Ви не могли б обернутися до мене обличчям? Дуже хочеться все ж таки не жбурляти вам блискавку у потилицю.