Розділ 14 – Генеральне прибирання

Далі Архімаг Землі велично з'їхав купою щебеню та валунів, на яку перетворилася центральна вежа замку, у внутрішній двір фортеці. Виснажений, але вже цілком непогано стоячий на ногах Вищий Магістр Блискавки пішов за ним. Та незабаром про це пошкодував.

– О Небеса! Як же смердять ці дохлі демони! – Закриваючи обличчя якимсь дивом уцілілою у цій бійні білосніжною хусткою, пробубонів віконт.

– Як на мене, це приблизно той самий запах, що вони випромінювали за життя. Нічого разюче не змінилося.

– Та взагалі нічого разючого, крім цього клятого запаху! – Знову пробубонів Д'Альбон. – Ні, так далі неможливо!

Леон змахнув рукою, і над його головою, а також над головою його наставника виникли мікроскопічні вихори, що втягували весь неприємний запах і залишали по собі аромат свіжості після дощу.

– Ох! Це ж просто шедевр, віконте! Що за заклинання? – Захоплений геомант на повні груди вдихнув посвіжіле повітря. – А який природний грозовий аромат! Неймовірно!

– Та що ви, учителю, я розробив це заклинання ще на четвертому курсі університету. Чоловічі гуртожитки, знаєте, не найпахучіші місця на світі.

– Що ж, я приємно здивований, віконте. Мабуть, це найкращі чари у вашому виконанні, що я бачив сьогодні. А тепер прошу мене пробачити. Потрібно зняти демонове прокляття з цієї нещасної місцевості.

– Найкращі чари?.. А як же ураган?.. А мій Грозовий Паладин?.. А Штормовий Шлях?.. – На розгубленого, ображеного віконта було боляче дивитись. Тому, власне, Грегор і не дивився. Він думав і оцінював майбутній фронт робіт.

Старший із демонів справді не збрехав. Майже рівно два десятки ліктів углиб. Саме на таку глибину один із князьків пекла примудрився проклясти своєю поганню місцеву землю. Тому, Архімаг Землі відразу зрозумів, що тільки своїми (нехай і вельми немаленькими) силами тут не впоратися.

– Загалом, віконте, я вдячний вам за складену компанію та підтримку, але мені ще необхідно тут багато чого зробити. Якщо бажаєте – можу відкрити вам портал у Смарагдову Садибу. Відпочинете. Поспите.

– Та вже вашими стараннями спатиму я не скоро, вчителю. – Єхидно скривився Вищий Магістр. – Так що, з вашого дозволу, посиджу тут. Поспостерігаю за роботою справжнього віртуоза Землі.

– Як завгодно. – Знизав плечима геомант і направив стопи до центру замкової площі. Чим ближче маг підходив до центру, тим сильніше кружляв маленький вихор над його головою, не справляючись з локальним очищенням повітря від смороду, що панував тут. Але, здавалося, барон Грейткіллс навіть не звертав на це уваги. Занурений у якісь свої думки, беззвучно ворушачи губами, переступаючи через рештки десятків нижчих демонів, він дійшов до центру площі.

– Його чоботи тепер навіть божественна магія не відмиє… – Дивлячись на дорогу, пройдену наставником до потрібного йому місця, похитав головою трохи блідий Д'Альбон. Втім, незважаючи на гидливість, очей від вчителя Леон не відривав ні на мить.

А тим часом Грегор зупинився в центрі замкової площі, опустився на коліна і простяг розкриті долоні до землі.

– Бідолашна моя… Як же вони над тобою знущалися… – Прошепотів тремтячим голосом Архімаг. Проклята, виснажена, поневолена земля нехай слабо, але відповідала своєму відданому адепту.

– Нічого, рідна. Почнемо з малого… – Прошепотів Грегор, а віконт Д’Альбон відчув могутню хвилю сили Землі, що розійшлася навколо його вчителя.

Після чого весь камінь бруківки, який ще залишався на площі, кудись випарувався. Між голою, чорною землею центрального майдану замку та десятками тіл демонів, що його всіювали, не лишилося жодної перепони. Після чого земля їх забрала. У супроводі глухого гуркоту, що піднявся, Вищий Магістр спостерігав, як трупи їхніх ворогів то зникають у провалах, що відкрилися в землі, то немов пожираються темно-коричневою травою, що проростає тут і там, а то й просто йдуть під землю без звуку, просочуючись туди немов привиди. Втім, на демонах це не зупинилося. Якась зброя, хазяйський інвентар, обладунки, грубо зроблений посуд, навіть звичайне вогнище – все поглинула земля. Через десяток секунд на замковій площі залишилися лише віконт Д'Альбон, його вчитель і темно-коричнева трава, що стрімко загнивала.

– Чудово. Хоч поганеньких, але добрив зібрали. – Порушив тишу Архімаг, коли вся трава, що вкрила двір, дійсно перетворилася на неприємно пахнучу жижу під ногами. – А тепер, мабуть, закладемо фундамент майбутнього.

У руці Грегора виріс посох, виконаний з трьох гілок, що перепліталися між собою. Навершя посоху являло собою досить велике коло, в яке за бажання могла б пролізти голова дорослої людини. Але це було б дивним бажанням, пхати свою голову до посоха Архімага, правда?

Далі володар Землі встромив палицю в удобрений ґрунт і заходився блукати навколо неї, бурмочучи собі під ніс дивні слова. Принаймні дивними вони здалися б усім немагам, а також тим чарівникам, які геть відкинули для себе таку грань таємного мистецтва, як шаманізм. Леон Д'Альбон, звичайно, теж вважав шаманізм відмираючою, застарілою гранню магії, проте багато читав і намагався розширювати свій кругозір. І тому він точно зрозумів, що чує імена. Дуже багато імен. Схоже, його наставник скликав у замок величезну кількість елементалей Землі та Життя.

Ось, десь за три метри над посохом, що стирчав у землі, і все так само бродячим навколо нього Архімагом загорівся маленький зелений вогник. Обережно й повільно, мов маленький хамелеон, вогник спустився нижче. Мабуть, дух був збентежений. Стільки часу тутешня атмосфера була ворожою для чистих і за замовчуванням не злих дітей природи. А тепер серед цієї філії пекла знову з'явився маленький острівець знайомих та рідних йому еманацій.