Розділ 7 – Бойова ностальжі та неприємні новини.

Сонця залишили після себе лише сумні посмішки, майже сховавшись за обрієм. Бархани, що ще декілька хвилин тому сяяли золотом, стали похмурими пагорбами. Їх шелест, що вдень нагадував ліниве шепотіння сусідок, які втомилися від спеки, зараз став схожим на шипіння змії, що готується до смертельного стрибка. Нічна пустеля виходила на полювання.

Але якби в неї були мізки, вона б воліла розсипатися краще десь серед ельфійських лісів чи Вентальських гір, бо саме зараз тут збиралися битися два Архімаги. Вітер, що і так ніколи не був слабеньким серед пустель, зараз починав набирати якихось нескромних обертів. Противник майбутнього барона Грейткіллс стягував сили стихії поближче до себе.

– Ну то, земляний слимаче, ти готовий до бою? Чим твоє каміння та рослини зарадять тут, у серці пустелі, га?!

– Пробач, що?.. – Чемно перепитав Грегор, хоча, звісно, чудово розчув співрозмовника. П’ятдесят метрів та піщана буря, що насувалася – не такі вже й великі перешкоди для магічним чином посилених голосу та слуху.

– Так-так, звісно, я знаю про твої дуельні вподобання! Ані тіньовий кварц, ані твої рослинні гомункули не матимуть тут і половини своєї ефективності!

І на цьому моменті Жафар вирішив нарешті завдати удару. Вітер на десятки метрів навколо бійців став твердішим за скелі, погрожуючи перетворити на кривавий фарш усе живе, окрім свого володаря, Архімага Повітря. Але повітряні леза та невидимі кувалди даремно гатили навколо, бо геомант в буквальному сенсі провалився під землю. Точніше – пірнув у піщану дюну.

– Тут тобі не буде схованки, геоманте! – Заревів Жафар та розвів руки в різні боки.

З неба у дюну, в котру пірнув Грегор, вдарив смерч. Тони піску почали дуже швидко розкидатися у різні боки, оголюючи «серце» бархану. Але, зривши таким чином майже тридцять метрів висоти бархану, Жафар нічого й нікого не знайшов. Проте за його спиною здійнялася велетенська фігура з піску. Це була копія Грегора, виконана десь по пояс. І цей піщаний велетень, що немовби наполовину винирнув з глибин пустелі, плеснув у долоні. Між якими ще секунду тому знаходився маг повітря. Але супротивник геоманта мав непогану  реакцію. І, здійнявшись у повітря вище за зріст піщаного велета, почав жбурляти у того сфери стисненого повітря, які вибухали під час зіткнення з піщаним тілом маленькими смерчами, буквально розкидаючи рештки голема всюди.

Аж ось велет, більше тепер схожий на решето, занурив правицю глибоко у пісок. Потримав там декілька секунд, наче щось шукаючи. А потім – зі швидкістю степової гадюки, прямо з-під піску, єдиним, могутнім рухом жбурнув у Жафара велетенський, з п’ять метрів завдовжки, до червоного розпечений молот.

Смерч, що пустельний чарівник виставив між собою та молотом у якості щита, снаряд пройшов, наче й не помітивши. Хіба що трішки остигнув, втративши настільки розпечений колір. Жафар тоді злетів ще вище, намагаючись вийти з траєкторії удару. Але молот розгорнувся слідом. Тоді наймогутніший чарівник Східного Халіфату зціпив руки в замок та рубанув згори донизу. І величезний, білосніжний меч, що з’явився у повітрі, вдарив по молоту. Щоб той розколовся на тисячі тисяч крихітних скляних уламків і так вже продовжив свій шлях до цілі. Але цього разу черговий смерч все ж таки зміг зупинити чари Грегора, закрутивши скляні уламки в собі.

– Це все, на що ти здатен, геоманте?! – Пихато викрикнув був Пісня Пустелі.

– Погоджуюся, колего. Якось не чемно з мого боку знущатися з вас. Побавилися й годі. – Проговорив Грегор – і нічна пустеля збожеволіла.

Жафар миттєво укутався у сферичний щит зі стисненого повітря, щоб не бути, мов подушечка для голок, пронизаним у сотнях місць піщаними списами, що вистрілювали з кожного бархану. Він злітав угору, тікаючи від дюн, що намагалися накрити його піщаними хвилями. Він рубав прозорими клинками сотні кулаків зі спресованого піску, що бажали поцілити йому в обличчя. І, судячи з того, як здригалися щити мага від тих кулаків, що все ж долітали до нього, синцями б справа не кінчилася. Лише гординя та нестримне бажання все ж покінчити з клятим чужинцем змушували Жафара продовжувати спроби дістатися до цілі, а не летіти стрілою в небеса. Туди, де клятий пісок не міг би дістати його. Але ж звідки така сила?! Так, Жафар усвідомлював, що пісок – це теж частина стихії Землі. Та, по-перше, уся магічна теорія каже про те, що людина чи будь-яка інша розумна раса не може однаково настільки гарно володіти усіма аспектами будь-якої стихії. Один, максимум – два аспекти! Це той максимум, що відточується магом до ідеалу, формує саму основу його дару. І звідси випливає по-друге – в цього клятого геоманта основними аспектами мали бути Камінь та Рослини! Про це в один голос кричала уся розвідувальна служба. А він тут жбурляється десятками тон піску, наче якийсь піщаний дух! Якого пустельного джина?! Треба було з цим кінчати швидко та несподівано. Тому Жафар подумки звернувся до величезного сапфіра на шиї, що слугував першому візірю Халіфату надійним сховищем для додаткової енергії – і висвободив її одним махом.

Енергії зберігалося там стільки, що, якби Жафар використав для свого задуму власні сили, то впав би після подібного фокусу непритомним. А отже – мертвим. Натомість, він кільцевим викидом вкрай потужного вітру зніс чергові снаряди, що прямували по його душу. Наступним кроком – створив двадцятиметрового ікластого демона, що фонтанував дикою, навіженою енергією Повітря. І, як фінальний та дуже жорстокий акорд цього опусу власній величі – він накрив площу перед собою сліпучим, тремтячим сяйвом…

***