Розділ 3. Глобальне потепління

Грегор вже «перемкнув» керування обсидіановим тілом на свій звичний, емоційний розум. Але саме тіло міняти на справжнє поки не спішив. Барон Грейткіллс вважав, що параної інколи не буває занадто. Наприклад, в ситуаціях, коли ще декілька хвилин тому ти знищував роботу дуже могутнього колеги. І не впевнений, чи не залишилося після неї якихось неочікуваних, додаткових сюрпризів.

Та й не дуже приємно, якщо чесно, розгулювати серед обледенілого замку у тілі з плоті та крові. Чари Серця Колишньої Королеви тільки-но припинили свою дію і тепер сніг танув під впливом навколишньої температури. Та хоч в Грейткіллс і були аномально-теплі зими, але це все-таки зими. І, не зважаючи на зелену травичку, що росла біля замку Хейзел, на дворі було доволі прохолодно. Приблизно, як у середині осені в усьому іншому Фрідані. Вовняні мантії та пальто давно в ходу. Геомант мав спосіб дещо прискорити обігрів своєї власності, але для цього варто дочекатися учня.

Доречі, кригою вкрилися лише зовнішні стіни замку та подвір’я. Барон не дуже-то їх і захищав від різкого зниження температур, якщо чесно. А от усі внутрішні приміщення та кабінети навіть не відчули, що за воротами замку відбувалася магічна сутичка доволі високих рівнів.

Але власні помилки, хоч вони й не призвели до жодної катастрофи, треба враховувати. І вищий геомант, що до цього впроваджував захист замку в більшій мірі від прямого фізичного пошкодження, а також магії Вогню та Повітря, задумався тепер і про Воду з її аспектами. Крига, Водяна Пара а також усілякі різновиди кислот на водній основі. Так, роботи буде багато.

Грегор як раз продумував одну схему, що могла б з рівною ефективністю захистити як від потопу, так і від крижаної бурі, коли на горизонті побачив цяточку у знайомому синьому сюртуку.

– Чудово впорався, судячи з усього. – Сказав вголос Грегор і подумки посміхнувся. Бо губ та рота в цього тіла не передбачено, а все мовлення могло відбуватися або телепатично, або завдяки певним вібраціям, які генерувало це тіло, утворюючи звуки.

А через декілька хвилин він вже повторив свої слова для співрозмовника. Леон Д’Альбон, обережно приземлившись на замкову стіну поруч зі вчителем, із зацікавленістю огледів зовнішність наставника.

– Дякую, вчителю. Я сам дуже радий. Варто окремо вам подякувати за цей Обряд великої шани. Прогрес мого дару, вочевидь, прискорився… А у вас, доречі, цікаве… тіло?..

– Гадаєте, це не черговий захист, на кшталт Аметистової Шкіри?

– Ну не знаю, якщо чесно. Доведися мені змагатися із Архімагом Крові, я б навіть в найнадійнішу броню не ризикнув ховатися. Скоріше, працював би віддалено…

– Мудрішаєте на очах, майстре Д’Альбон. Так, це окреме тіло з купою своїх… скажімо, особливостей. Тому я не дуже часто його використовую. А тепер, якщо ваша ласка, ви б не могли повернути мені кинджал?..

– Так, звісно. – Леон поклав у простягнуту обсидіанову долоню наставника зброю з дорогоцінним, червоним лезом. – Доречі, вельми дякую за те, що дали покористуватися. Він не тільки врятував мені життя, а й зробив сутичку з трьома Вищими Магістрами майже безпечною. Я лише дещо витратився магією та втомився літати від їх атак.

– Ох вже ці пневмоманти… – Похитав головою Грегор. – Саме через ваші польоти ви і є найнезручнішими супротивниками для усіх інших. І, власне, саме через вас чарівники інших стихій сторіччями створювали хоч якісь закляття, що або допоможуть поцілити в летючого супротивника, або самі прегарно за ним літатимуть.

– Що сказати, я точно не буду бідкатися на такий стан речей. – Посміхнувся Леон Д’Альбон. – Дозвольте спитати, в кинджалі заховане те, що я думаю?..

– Ну, якщо ви про частку сили однієї зухвалої графині, котру я безсоромно поцупив під час нашої з нею битви, то ви абсолютно праві. Більше того, Мурчик нам вже вдруге допомагає. Вперше я з його допомогою визволив Ліону з полону Червоної Гори.

– Мурчик?.. Це що ж…

– Саме так, майстре Д’Альбон.

Грегор провів долонею вздовж рубінового клинка, після чого немов струхнув з леза пил, викидаючи його в невидиму точку перед собою. В цей же момент з вістря кинджалу вдарив потужний потік магми, яка утворила розпечену калюжу в десятці метрів від учня зі вчителем. Ось калюжа задрижала і почала бурлити та міняти форму, щоб через декілька секунд стати триметровим магмовим тигром зі смарагдово-золотими візерунками по боках та навколо шиї.

– Най купчасті трафять перисті… Ви приборкали структуру Магмового Тигра?!

– Енергії в нього було настільки мало та він був в такому пригніченому стані після «знайомства» з отрутою Хісс, що це не виглядало чимось неможливим. – Стиснув плечима геомант. – Але, наскільки бачу, відпочинок у надрах Червоної Гори та сьогоднішнє поглинання життєвої сили ваших супротивників дещо додало йому бадьорості. Я правий, кицю?

Напіврозумне магмове створіння згідно хитнуло великою, полум’яною головою та по-котячі потягнулося, одночасно демонструючи вражаючі розпечені ікла в позіханні.

– От і чудово. А тепер, будь така ласкава, розігрій мій замок.

– Всесвітня Мати, ми наче в трактирі, де хазяїн притяг з льоху застиглий у мерзлоті окорок, який треба ще добряче потримати біля каміну…

– Приблизно так воно й буде, учню.

Магмовий тигр ще раз струснувся усім тілом, немов позбавляючись від води, після чого – з місця чкурнув по стінах замку зі швидкістю стріли, пущеної з лука.