Розділ 2.2 Обсидіан та кров

Беніто Лючія був за крок до того, що у світі Ірісу зветься виснаженістю душі, а в усіх інших світах – панічною атакою. Все пішло шкереберть майже з самого початку місії! Спочатку вони пробиралися територією баронства доволі обережно, намагаючись якомога довше залишатися інкогніто для жителів Грейткіллс і самого барона. І все наче було добре, доки в Амелькаре не спрацювала його клята, але усім добре відома інтуїція. Коли до замку Хейзел, де, за наводкою Веніціана Мудіні, знаходився зараз геомант, лишалося якихось дві милі, Амелькаре відчув, що за ними хтось дивиться. І, будучи найменш терпеливим з їх тріо, одразу ж активував свої улюблені Їдучі води. Хвиля води, здатна розчинити навіть крицю, оповила нічим не примітний кущ. Та коли кущ почав несамовито смикати гілками, а у ствола з’явилося щось, схоже на обличчя, сповнене болю, вони зрозуміли. Ент або якийсь нижчий дух природи.

На суперечки та взаємні образи часу не лишилося, хоча дуже хотілося викликати необачного товариша на дуель. Вбити шпигуна без допиту! Беніто тепер не знав, чи передав знищений шпигун відому йому інформацію, чи ні. Тож, особливого вибору не було, довелося припинити ховатися і з усієї сили поспішати до замку. Бо це він, Беніто та його два бойових товариші мали вдарити першими!

Але на підході до Хейзел їх уже зустрічали. Андреа Сорес думкомовою попередив товаришів про дві фігури, що стояли на центральній вежі замку. Після чого майже одразу навколишня рослинність збожеволіла. Беніто ледь встиг створити Потокову Сферу і вони майже не втратили у швидкості. Але сенсу поспішати вже теж не було. Амелькаре взявся відбивати велетенські валуни, котрі додалися до списів з трави. Та Беніто розумів, що найбільш неприємні сюрпризи ще попереду.

Аквамант наче у воду гледів[1]! Від замкових воріт пішла несильна, але відчутна ударна хвиля – і на сцену повільно поповз Обсидіановий Голем. Тепер вже відступати було запізно. Будь-які їх чари не могли нічого вдіяти проти невразливого майже до будь-якої магії створіння. Треба було використовувати більш забійний аргумент. Тож Беніто поліз у нагрудну кишеню за вмістилищем Дракона Кривавого Гейзера.

Це вочевидь не сподобалося хазяїну замку, бо після цього почалося справжнє рослинне жахіття, яке миттєво знищило Потокову Сферу і змусило Вищих Магістрів захищатися поодинці.

– Це якась чортівня, їх не меншає!

– І магія кляту поросль майже не бере, тільки найпотужніші закляття!

– Довго ми не протримаємося, Беніто! Активуймо Серце зараз!

– Трясця! Трясця! Трясця!!! Все шкереберть!

– Беніто, скоро вже буде пізно, ми вгатимо всі сили до основного дійства!

– Добре, Тритон би вас… Андреа, запускай!

Ця мислена розмова, сповнена поки ще легкої паніки та агресії, відбувалася протягом їх сутички з рослинним безумством. Вони ще не знали, що в тому їх складі розмова буде останньою. Після цієї розмови Андреа одразу ж активував зав’язане на нього, заздалегідь підготовлене плетіння Серця Колишньої Королеви. Кожен з трійці магів зачерпнув сили з персонального каменю-накопичувача. А далі – заморожуюча усе імла оповила замок. І Беніто, гадаючи, що більш слушного моменту не буде, на додачу активував стрижень із вищим закляттям Крові.

Але тріумфу не було. Бо в той самий момент в аквамантів під ногами розкрилася справжня безодня, що фонувала навіженою сумішшю Землі, Життя та просторової магії. І от кривавий дракон та закляття Серця лишилися на території замку, а самі маги води опинилися на якійсь незрозумілій галявині зі скелею. До того ж – їх лишилося двоє. Бо Андреа лежав на землі і з його грудей стирчав рубіновий кинджал, сповнений енергії Вогню. Більш жахливого і надійного способа вбити акваманта годі було й уявити.

– Боягуз! Потвора! Покажися, графський виродок! Я твою кляту макітру відправлю в маєток Д’Альбон у мішку з кінським гноєм!

Амелькаре стояв біля тіла мертвого товариша, оповитий хвилями Їдучих Вод та горлав прокляття в небо. Яке тим часом набувало все більше й більше грозового настрою. І Беніто подумав, що обіцянка дружині повернутися неушкодженим з цієї місії весь цей день дуже сильно тріщить по швах.

***

Лід, що сковував одиноку фігуру на вершині вежі замку Хейзел, вибухнув зсередини, звільнюючи заховане з білого полону. Це ж саме відбулося внизу, біля воріт у замок. Тільки якщо біля воріт стояв, збиваючи залишки льоду, десятиметровий Обсидіановий Голем, то на оглядовому майданчику вежі знаходилася його набагато менша, але майже ідентична копія.

Ідея створення собі тіла, що повністю складалося б із мінералів, прийшла до Грегора ще під час написання дипломного проєкту на звання Вищого Магістра Землі. Переваги важко було переоцінити: абсолютна захищеність від смерті в цьому тілі. Відсутність потреб у відпочинку, сні, їжі. Майже повна невразливість для некромантів. І цілковита – для магів Крові. Не можна маніпулювати тим, чого нема. А надскладна система силікатно-графенових кристалів, що виконувала в цій мінеральній подобі роль мозку, була ще й нездоланною перешкодою для ментальних магів.

До недоліків, власне, відносилися надзвичайна складність створення такого тіла, а також його коштовність. Бо виконати подібне міг тільки Архімаг Землі, час і робота такого вартують неабияких статків. Також проблемою була ціла прірва енергії, що споживав цей обсидіановий аватар під час використання. Проте найголовнішим недоліком сам Грегор Грейткіллс вважав не це. Поки «рідне» тіло чарівника лежало хто зна де, у захищеному місці, а дух перебував у цьому обсидіановому тілі, чарівник використовував лише доступний тут і зараз мозок. Кришталевий. Без жодних залоз та гормонів. А отже – емоцій. Тут і зараз геомант володів чистим, зітканим з логіки розумом, якому не заважали жодні слабкості звичайних розумних істот. Сумніви, страх, жалощі, милосердя.