Розділ 2.1 Обсидіан та кров

Коли Хісс оголосив результати розвідки, в яких йшлося, що до замку Хейзел каральному загону Вищих Магістрів лишилося якихось три години шляху, геомант лише розсіяно подякував і продовжив далі щось собі мугикати під ніс. Нічого нового він не дізнався. Та й за результати битви особливих переймань не було. Найбільшою своєю проблемою він вбачав лише очистку замку та навколиць від зайвих осіб.

– Ліона з онукою?

– У Прилісній, виховують твоїх нових перевертнів.

– Теодор?

– Сказав, що полетить останнім, для нього це буде доволі швидко, сам розумієш.

– От уже ж пернатий впертюх… Ліктя готовий відкусити, якщо він зараз не сидить в себе і не добиває місячний баланс до ладу…

– А де я його, по-твоєму, спіймав? – Усміхнувся Хісс. – Так і є. Сидить, рахує. Маніяк цифровий.

– Гхм, точно… Так, Мелані я на всяк випадок заховав якомога глибше. Не впевнений, що такі речі, як Серце Колишньої Королеви добре впливатимуть на стан молодого меллорна. Добре, нікого більше я тут, наче, не відчуваю.

Усіх, хто міг стати жертвою чи харчами для заклинання мілорда ректора та Вищих Магістрів, слід було прибрати якомога далі від місця битви. Включно з учнем Грегора і самими Вищими Магістрами. Але для цих чотирьох в Грегора було заготовано окремий план.

– О, клас, – вдавано зрадів Хісс, – тобто, мале графенятко ти вже за істоту з крові не рахуєш? Чи правильно я розумію, Ваша Високомагічносте, що з нього сьогодні один мій кривавий побратим зробить малоприємний смузі?

– Не намагайся ховати турботу за отрутою, Хісс. Принаймні, не від мене. – Розсіяно сказав Архімаг, почухуючи потилицю свого дерев’яного дракона. – В майстра Д’Альбон буде трохи інша місія і він покидатиме околиці замку трохи іншим чином.

– І він ще цього не знає, егеж?

– Поки ні, але незабаром дізнається. Власне, зараз він грюкне в двері.

               Звісно ж, геомант був правий. В кабінет постукали. Геомант підняв брову. Двері відчинилися.

– Проходьте, учне. Як раз хотів по вас кликати.

– Тобто, ви вже в курсі, що вони ось-ось будуть тут?

– Саме так. І маю намір дещо оснастити свого учня.

Геомант встав зі столу, підійшов до Леона та простяг вперед руки. На його лівій долоні з’явився клинок з лезом довжиною з лікоть, виконаним із червоного корунду. А на правій долоні лежали чотки. Тільки кожна бусина в них була зроблена із сферичних сапфірів.

– Червона чи синя, яку обереш, обранцю?! – Низьким, пафосним голосом гримнув Хісс.

– Чудило… – Помотав головою Грегор, але посміхнувся. – Обирати не треба, віконте, це все вам. Кинджал, як, власне, і обіцяв. І сапфіровий накопичувач. Гадаю, у вас ще є час, щоб наповнити його та скористатися резервом під час вашого бойового перформансу. Щоб знов не лишитися знесиленим у найвідповідальніший момент. Ви ж підготували усі техніки, чи не так?..

– Звісно, вчителю…

Грегор уважніше придивився до аури учня – там дійсно, наче у грозовому небі, блимало щось дуже серйозне та енергозатратне. Але сам Леон, хоч зараз і уособлював ходяче жахіття якого-небудь фермера, що тільки-но посадив культуру, не виглядав хоч трошечки серйозним супротивником. Він не зводив заворожених, дитячих очей з чоток.

– Якщо я правильно розумію, в ці чотки десь чотири моїх резерви влізе?..

– Гадаю, десь, так, ваша правда. Нехай, повністю їх наповнити ви не встигнете, але й не будете вже тікати від ворогів з неприкритим Щитами задом.

– Ну то дещо я все-таки встигну зробити! – По тому, як загорілися віконтові очі, навіть Хісс сповнився жалю до нещасних Вищих Магістрів Води.

Схопивши обидва артефакти, Леон, швидко вклонився вчителю, мало не розбивши лоба об підлогу, та чкурнув до своїх покоїв.

– Знов його магнетитова кімната гудітиме, як бджола переросток… – Похитав головою Хісс.

– Ну, така доля в приміщень, де дуже висока концентрація енергії Блискавки, що поробиш. – Стиснув плечима геомант.

– Доречі, Грегоре, а яке мені даси завдання?..

– О, тобі цього разу найсумніша роль дістанеться. Просто спостерігати.

– Та за шо?!! Грегоре, що я тобі зробив?! Я вже майже місяць, як зав’язав з ляканням селюків Прилісної біля туалету. І книжку ту твою кляту майже дочитав!

– Повір, Хісс, тобі там дійсно нема чого робити буде. Учень покаже засвоєні знання у доволі цікавому бої. А я – протестую пару нових фокусів з нещодавніх придбань, так би мовити.

– Ого! То ти просуваєшся у поглинання частинки Тихого Лісу.

– Є таке, – кивнув з усмішкою барон Грейткіллс, – і треба закріпити знання. Плюс, мабуть, час вигуляти один зі своїх старих, гхм, костюмів…

– Оу. Якщо це те, про що я думаю, то мені заздалегідь шкода того кривавого дракона.

***

Леон стояв на центральній вежі Хейзел та дивився на те, як з обрію до замку швидко приближалися  три вершники. Коней вони не жаліли. Віконт вкотре переказував собі подумки власний план та інструкції майстра Грейткіллс. Виходило, наче, гладко. Хотілося б, щоб так і в реальності вийшло, як у думках.