Розділ 1. Вода на підході

Цей сіновал біля стайні практично ніхто не відвідував. Бо в замку поки не було конів, що потребували б цього, не дуже й делікатесного, харчування. Та й людей, що на конях зазвичай їздять, на території замку теж не було. Теперішні хазяїни замку більше користувалися іншими шляхами переміщення в просторі. А минулі – взагалі коней жерли. І якби ж тільки коней.

Тож, зовсім не дивно, що тепер цей сіновал став законною, навіть хрестоматійною ціллю для дещо іншої діяльності.

– Віконте, ви просто нестерпний!

– Скажіть це ще раз, баронесо!

– Нестерпний, нестерпний тигр!

Леона Д’Альбон пересмикнуло. З огляду на одну з останніх авантюр, в нього були не дуже приємні спогади про тигрів. Одна тигриця його мало не засмажила до хрусткої скоринки… А ще в нього з’явилося якесь дивне передчуття.

– Любий Леоне, щось не так? – Повні губи баронеси Бінс майже торкалися вуха Вищого Магістра Блискавки. – Я вас чимось образила?..

– Ні, що ви, Ровено, орхідеє очей моїх, все чудово. Просто маю якесь передчуття…

– Оу! Можливо, ваш магічний хист, потривожений еманаціями цієї провінції, хоче вам щось сказати?.. Передати якесь послання? Я десь читала, що чарівники минулого могли передбачити…

– Індрові сідниці… – Пробурмотів Леон. Бо передчуття не обмануло. Тільки що його наставник покликав учня до себе у кабінет.

– Люба Ровено, мені так шкода переривати наш… наше побачення, але мушу йти. Наставник кличе.

– Тобто, он воно як, Леоне?.. – Від голосу Ровени Бінс на сіновалі, здавалося, добряче так впала температура. А може й не тільки вона. – Тобто, як спокушати невинну баронесу на всілякі брудні ігри – то будь ласка! А як тільки дійшло до другого побачення – одразу наставник покликав? І я так розумію, що ваші, віконте, обіцянки показати мені цвинтарі часів Тріади Проклятих чи бодай узлісся Тихого Лісу лишаться тільки обіцянками?!

Леон хотів вже був відповісти щось гідне, щоб не спаплюжити свій образ перед, насправді, цілком приємною в усіх відносинах дівчиною, але його випередив здоровенний пеньок, на якому рубали дрова. А також кожна дошка, з якої було зроблено будівлю сіновалу, а також кожна цеглинка суміжної з сіновалом замкової вежі. Здавалося, все дерево й каміння, що знаходилося у замку Хейзел, заговорило одночасно. Заговорило голосом Грегора Грейткіллс.

– Леоне, це терміново, якщо ви…гхм, чимось зайняті, то будьте такі ласкаві впоратися якомога швидше. Чекатиму на вас за десять хвилин в кабінеті, дякую.

Швидкість, з якою на баронесі застібнувся корсет, змусила Леона уважніше оглянути пасію магічним взором, щоб остаточно впевнитися, що Ровена Бінс не має великих здібностей у магії Повітря чи телекінезі.

– Як бачиш, Ровено, я не брехав і мені насправді…

– Та що ти, любчику, які образи? Якщо наставник кличе – треба йти! Тим паче, якщо це наставник з таким могутнім… голосом. Познайомиш нас колись? – Настрій баронеси змінився за секунду. А Леон поки не розумів, радіти бурі, що вщухла, чи це тиша перед чимось насправді жахливим…

– Звісно, тільки якщо майстер Грейткіллс не буде проти. Саме зараз в нього пік наукової діяльності, він мало спілкується з оточуючим світом, все більше в розрахунках та експериментах. А тепер, якщо шановна баронеса не проти, я проводжу її до порталу.

Віконт підхопив на руки Ровену Бінс, що картинно закотила очі, вийшов з сіновалу надвір та здійнявся у повітря, щоб якомога швидше дістатися площадки власної вежі, яку йому виділив наставник, та на вершині якої був розташований стаціонарний портал до центру Йорда. З цього порталу, власне, він і привів гостю до замку.

Поспіхом попрощавшись та ледь не поштовхом запхавши цікаву баронесу в портал, Леон плавним стрибком злетів на зубець вежі, після чого зробив крок вперед у вечірнє повітря Грейткіллс. Вітер підхопив свого володаря та почав обережно опускати, паралельно просуваючи вперед, наближаючи до входу в центральне крило на першому поверсі, звідки ще треба було прокрокувати до кабінету Архімага.

Коли майстер Д’Альбон врешті зайшов до кабінету наставника, Грегор Грейткіллс сидів за своїм столом і читав якийсь документ. Поруч із ним, підглядаючи через плече мага і періодично видаючи стривожене «урлурлур», стояв велетенський голуб.

– Майстре Грейткіллс, ви хотіли мене бачити. – Підійшов до столу віконт, після чого потиснув простягнуте мовчки праве крило. – Теодоре.

– Так, майстре Д’Альбон. В нас є, що обговорити. Принаймні, тема дискусії з’явилася просто на наших з Теодором очах. Сідайте.

– Я, мабуть, вже піду, хазяїне. Щомісячний баланс сам себе не підіб’є… – Теодор вклонився (чи просто зробив цей, відомий серед голубів, рух шиєю) і розгорнувся до виходу.

Леон одразу ж кинув погляд у слід  баронському бухгалтерові. Бо віконт не розумів навіть, як цей скарбник з розмахом крил у три з половиною метри взагалі зміг пройти у звичайний дверний прохід. Не кажучи вже про вікна. Але велетенський голуб, що бадьоро шльопав лапами до виходу, тримаючи під крилом якусь папку з купою паперів, навіть не зупинився біля входу. Дверний прохід немов зробив дуже глибокий вдих, розширившись та пропустивши птаха, після чого – знов набув звичних розмірів.

– Гхм… Я чогось подумав, що він просто обернеться на звичайного голуба. – Задумливо проговорив Леон.