Пролог…?

Сьогодні був вдалий день. Вона навіть змогла поїсти. Не те, щоб пекло морило її голодом. Але більшість спроб добути провіант межувала з непотрібними ризиками. Наприклад, минулого разу, коли загін демонів-каменярів недорахувався трьох своїх кращих забійників – здійнявся невеличкий галас. І вона два тижні була вимушена ховатися серед не найгостинніших пейзажів нижчого світу. Не треба було, мабуть, роздирати тих трьох на шматки на очах у їх колег… чи родичів? Хто там розбере тих демонів та їх міжосібні зв’язки?..

А цього разу їжа (хоч і сумнівної якості, бо демони ну дуже не смачні.) сама прийшла до імпровізованої обідньої зали. Жінка лишень дрімала в одній з небагатьох не наскрізних печер, що їй вдалося знайти у цьому проклятому, просякнутому криваво-багряним сяйвом світі. Аж ось чуйні вуха вловили голоси. Пару голосів, що дуже емоційно щось обговорювали. Можливо, навіть, сварилися. Вона сконцентрувалася на діалозі, що відбувався десь на тропі, що проходила в десятці метрів нижче її печери.

– А я тобі кажу, Шгріве, що нічого ці йолопи не помітили! Вони б не побачили навіть, перетворись їх мамця на Вулпотову дупу!

– Ну серед мало хто б таку підміну помітив би… – Резонно зауважив, вочевидь, вже згаданий Шгрів, шмигнувши…чимось. Анатомія демонів – це окрема розмова.

– Ну от і я тобі про що теревеню! Тож лишається тільки придумати, де ми сховаємо ці кляті штуки на певний час. А потім вже щось вирішимо! В мене є одна знайомий інкуб, він мало не щопальця швендяє у верхні світи, веселить там заможніх чарівниць та чародіїв. І розповідав колись, що за такі штуки певні маги ладні платити не тільки золотом чи камінням, якщо ти розумієш, про що я!

Шгрів, може, і розумів. Але ми цього ніколи вже не дізнаємося. Бо в цей момент жінка, вже трохи нетерпляча від голоду, спустилася, мов павук, майже вертикальною скелею вниз на декілька метрів – і стрибнула.

М’ясо демонів було жорстким і доволі смердючим. Але вона дякувала усім богам загалом та, зокрема, її творцю, що її друга подоба була здатна зжерти майже що завгодно. Усе перетравлювалося на необхідну для існування енергію. Іноді їй здавалося, що не будь в цьому місці жодної живої душі, вона б і камінням шлунок змогла набити. Але перевіряти не дуже хотілося.

Коли від невдачливих демонів нічого не лишилося, жінка вбила свій погляд у предмет дискусії покійних. На скелистій землі, що відливала чорним обсидіаном, лежали два камені, формою нагадуючи сльози. Якщо хтось плаче кам’яними сльозами розміром з долоню дорослого чоловіка та ще й незрозумілого кольору. Вони постійно змінювали своє забарвлення. «Сльози» забарвлювалися по черзі в чорний, білий та кольори веселки, міняли насиченість кольору, показували то матові, то глянцеві відтінки. Жінка відчувала, що це дійсно щось надзвичайно рідкісне, коштовне і… небезпечне. Тож лишити це просто на призволяще не могла. Тимпаче, вона все ж не відчувала в цих каменях злої енергії скверни пекла. Камені мало точно іншу природу. Тож вона вирішила, що, можливо, їй ці штуки точно в майбутньому не завадять – і сховала трофеї до сумки.

Тепер, підкріпивши сили навіть дещо із запасом, вона вирішила, що час переходити до плану, котрий з’явився в неї вже доволі давно. Вона не знала, наскільки давно. Більше того, вона не знала навіть, скільки часу тут провела. Час у пеклі – це абсолютно божевільна річ. Особливо, коли нема з ким цей час розділити. Не з демонами ж (вважай, сніданком) їй тут спілкуватися?

Якщо коротко, то їй треба було здобути союзника. І довгий час дбайливо збирана інформація (дякувати творцю за супер-чутливий слух та матері за навчання демонській мові) нарешті дала плоди. Вона знала, хто їй потрібен. І сподівалася, що майбутній союзник ще не помер. Принаймні, не помер остаточно…

***

Хсрген стояв на воротах до Алеї Мокрих Підштаників. Як, власне, робив це вже хто зна скільки циклів поспіль. А до цього тут стояв його батько. І батько його батька. І Вулпот ще знає скільки поколінь пращурів Хсргена.

Хсрген обожнював цей «сімейний бізнес». Ця почесна посада сторожа Алеї діставалася тільки старшій дитині в сім’ї. Інші його шістнадцять братів та сестер змушені шукати долі в набагато складніших та небезпечніших місцях. Хтось заробляє енергію, відкликаючись на поклик демонологів з верхнього світу. Хтось – маше лапами в шахтах Кола. А дві старші сестри, не сповна розуму від хоробрості, мабуть, працюють в державному апараті. Кажуть, що в секретаріаті самого Князя. Але ж усе Коло знає, що за поганого настрою стати зубочисткою для володаря – раз плюнути. Цього циклу тільки мажордомів вже двадцять штук замінили…

А тут – тиша й спокій! З Алеї за весь час її існування ніхто й ніколи не втікав. Стій собі та охороняй культурну пам’ятку. Справжнє благословення Вулпота! Щоправда, вчора в таверні знайомий розповідав, що десь на околицях столиці хтось бачив Сіру Тінь. І стояти тут наодинці, поки майже усе коло спить, було дещо неприємно. Можна навіть сказати – страшно. Звісно, біля іншої створки входу до Алеї стояв його напарник (теж щасливий старший син в іншій родині), але, знаючи цього демона вже сотні циклів, Хсрген розумів, що з точки зору обороноздатності в напарникові сенсу мало. Власне, як і в самому Хсргенові.

Аж ось полум’я, що освітлювало Хсргеновий бік входу до Алеї, задрижало, заблимало, а потім і взагалі згасло. Після чого пролунав гучний, немов грім вищого світу, надсадний кашель.

– Трясця б цій старій макітрі, егеж, друже? Я давно вже казав старшому, що треба замінити її на більш молоду. Знов слиною вдавився, чи що?!!