Останнє, що пам’ятала Ліза, — це холодні стіни центрального моргу, запах формаліну, кава з автомата, яка за смаком нагадувала машинне мастило, і третя поспіль зміна без сну. На її секційному столі лежав дуже «непростий» пацієнт із дивною колотою раною, і Ліза якраз збиралася зробити перший надріз Y-подібної форми.
Потім — спалах, дивний звук, схожий на писк зламаного кардіографа, і... тиша.
Тепер Лізі було тепло. Навіть занадто. Вона лежала на чомусь такому м’якому, що здавалося, ніби її засунули всередину гігантського свіжого круасана. В носа бив стійкий, нудотно-солодкий аромат полуничного сиропу та ванілі.
— О, великі стихії! Наша маленька зіронька відкрила оченята! — пролунав чийсь громовий, але тремтячий від сліз голос.
Ліза різко розплющила очі й спробувала сісти, керуючись професійною звичкою: якщо пацієнт заговорив у морзі — це або помилка колег, або початок зомбі-апокаліпсису.
Над ліжком (яке було завішане кілометрами рожевого фатину) схилилися двоє. Перший — кремезний чоловік із вогняно-рудою бородою, золотою короною, яка з'їхала набік, і... вертикальними рептиліями зіницями. Друга — неймовірної вроди жінка, чиє волосся буквально іскрилося живим вогнем, а з плечей спадала шаль із золотого пір'я.
«Масове отруєння галлюциногенами. Однозначно», — холоднокровно констатувала про себе Ліза.
— Лізонько, донечко, ти так налякала матусю! Проклятий відкат від магії повітря! — жінка-фенікс притиснула до обличчя шовкову хусточку. — Королівські маги вже третю добу благають тебе просто структурувати твої великі сили, ти ж у нас унікальний маг усіх стихій! Наш головний козир! А ти знову вирішила викликати рожеву хмаринку цукрової вати...
— Елізабет, дитинко, татко спалить цей клятий університет магії, якщо вони ще хоч раз змусять тебе вчитися! — пролив сльозу грізний дракон-король, від чого з його ніздрів вирвалися дві цівки справжнього диму.
Ліза мовчала. Її мозок патологоанатома намагався скласти докупи факти. Донечка. Лізонька. Король-дракон. Королева-фенікс.
«Так, якщо це галюцинація, треба перевірити рефлекси та моторні функції», — подумала вона і вирішила поглянути на власні руки.
Замість звичних тонких пальців із коротко підстриженими нігтями, що пахли антисептиком, вона побачила... дві пухкі, абсолютно круглі, ніжно-рожеві ручки. Вони виглядали так, ніби їх зліпили з маршмелоу.
Ліза заціпеніла. Вона різко скинула з себе шовкову ковдру, проігнорувала зойки «Обережно, зіронько!» від королівського подружжя, і побігла до величезного ростового дзеркала в золотій рамі, що стояло в кутку кімнати.
Вона зупинилася перед склом. Заглянула всередину. Заплющила очі. Порахувала до десяти. Розплющила знову.
З дзеркала на неї дивилася... рожева зефірка.
Причому в абсолютно прямому сенсі. Це була неймовірно пишна, кругла, повітряна дівчина в яскраво-рожевій сукні з такою кількістю рюшів, що в них можна було сховати контрабанду. Її щоки були кольору стиглої малини, волосся нагадувало гігантську хмару цукрової вати, а сама вона була настільки м'якенькою та зефірною, що здавалося, торкнися її — і пальці загрузнуть у карамелі.
Ліза, яка в минулому житті важила сорок вісім кілограмів, носила чорне худі й мала обличчя людини, що бачила всі види посмертних змін, повільно піднесла пухку рожеву ручку до рота.
— Матір божа... — прошепотіла вона. — Я — десерт. Мене переселили в кондитерський виріб.
В цей момент двері спочивальні з гуркотом відчинилися. На порозі з'явився високий, підтягнутий молодий чоловік у строгій чорній формі капітана міської варти. На його поясі висіли магічні наручники, а в руках він стискав кристал-планшет. Обличчя його було блідим і серйозним.
— Ваша Величносте! — важко дихаючи, звернувся він до короля-дракона. — Жахливі новини. У східному крилі замку, прямо в кабінеті головного мага... знайдено тіло. Герцог Олсен мертвий. Маги стверджують, що це прокляття, але... там занадто багато дивних слідів. Нам потрібен хтось, хто зможе свіжим поглядом оцінити...
Ліза (вона ж тепер принцеса Елізабет) повільно повернулася до капітана. Її очі-намистинки звузилися. Рожева хмаринка волосся войовничо здригнулася. Професійний азарт миттєво витіснив увесь шок від зефірного тіла.
— Труп, кажете? — голос принцеси пролунав неочікувано твердо й цинічно, зовсім не в'яжучись із її рожевим виглядом. — Відійдіть від дороги, капітане. І несіть мій... е-е-е... магічний скальпель. Настав час цій зефірці показати вам, як працює справжнє слідство.
#2958 в Любовні романи
#184 в Романтична комедія
#322 в Детектив/Трилер
#126 в Детектив
Відредаговано: 20.11.2026