I-II.

За ці вісім секунд, які зайняло в нас переміщення з моєї вітальні на похмурий ґанок будиночка Одри, мої мізки, здається, збили міксером разів п’ятнадцять. Ось що відчуває живий тритон, коли з нього готують зілля… Калеб на відміну від мене лишився бадьорим, ну звісно ж він користувався тим перснем мільйон разів.

Передчуваючи, що мене зараз знудить, я зігнулася навпіл, приклавши долоні до шлунку, благаючи, щоб сніданок звідти не виходив, і помітила скло, що втрапило мені під ноги. Зелені скалки були розкидані по усьому килимку з написом «Відьомське вам вітаннячко!», який перед дверима зустрічав гостей Одри. А те саме скло з ромбічним візерунком колись прикрашало ці двері. Коли кузина підходила відчинити, воно спотворювало її силует, роблячи її схожою на темну розпливчасту примару з румунського лісу Хойя-Бачу.

Та тепер у нижній секції — що якраз над клямкою з внутрішнього боку, — зяяла діра з нерівними краями, яку лишив чийсь кулак. Чи лапа. Чи клішня. Варіантів багато.

— Кепські справи, — видихнула я.

Зате перехотілося блювати.

— До неї точно хтось вломився, — підтакнув Калеб. Потягнувся до ручки та тієї ж миті забрав руку, так і не схопившись за неї. — Мабуть, я не зможу ввійти. Ти ж знаєш, вона має зуб на мене.

— Ми всі маємо, любий, і тобі добре відомо, за що.

Я невпевнено прочинила незамкнені двері й зазирнула всередину. Ніби нічого підозрілого, та в будинку стояла така тиша, що стало якось моторошно. Не те щоб Одра постійно гриміла чимось чи в неї щось вибухало, та відчувалося, що там нікого немає. І думки у голові перетворилися на грозові хмари.

— Це Меліса Кірк-Ліс та Калеб Коркоран, ми прийшли з миром, — об’явила я, з заплющеними очима промайнувши поріг. Цього має вистачити, щоб вампір хоча б спробував увійти.

Перечекала хвильку. Макітра моя лишилась на плечах. І я не здиміла. Та й пухирі по всьому тілу, здається, не лізуть. Все в порядку.

Тож я поглянула на Калеба, який старанно уникав сонячних променів, що вже зблякли з наближенням вечора, та ще були такі ж небезпечні для нього, як вранці чи вдень. Тому ми потрапили саме на тінистий ґанок, а не виринули з повітря десь посеред вулиці.

— Заходь.

— Впевнена, що цього досить? — нервово перепитав він.

Я кивнула.

Насправді я трішечки сумнівалася — все ж таки він добряче плюнув Одрі у душу, може, вона наклала якесь пекельне закляття саме проти нього. Ну, тоді мені не доведеться шукати спосіб побороти прокляття дубіння. Я все одно у виграші. На відміну від кузини.

Вампір м’явся ще кілька секунд. Але наважився й підняв ногу. Зробив крок впевнено, без будь-якого остраху. Ну ніфіга ж собі в нього рівень довіри до моїх слів! Раніше я цього не помічала!

Нічого не сталося. Я відмовлялася зізнаватись собі, що це не тому, що Одра мріяла про несподіваний візит старого знайомого. Просто спрацювало те, що я назвалася. Так?

Другим після тиші у помешканні Одри мене зустрів запах троянд. Терпкувато-кислий та настільки щільний, ніби я зменшилася раптом і впала у пляшечку трояндової олії, а хтось одразу ж запхнув корок назад, щоб я не вибралась звідти. Кузина обожнює ці квіти — величезний трояндовий кущ навіть вкриває половину її будинку, як плющ, і часом мені здається, що тільки завдяки йому ця хитка старезна руїна досі не розвалилася — він підтримує її своїми гілками. А ще він квітне цілий рік поспіль, змінюючи колір бутонів в залежності від сезону. І смертні цього зовсім не помічають, та це Новий Орлеан, тут траплялося і не таке.

Я готувалася до різного — ще б пак, після розбитого скла, — та всередині було чистенько, ніби Одра вибігла за пундиками в цукровій пудрі на хвильку та ось-ось повернеться. Якщо не зазирнула в одну з крамничок з відьомським приладдям, яких в місті повно.

Роззираючись навсібіч, я не уявляла, з чого починати й взагалі потрібно це робити чи Одра справді кудись подалася і я отримаю за це вторгнення на горіхи. Ну то й що, що її ключі лежать на тумбочці біля дверей, ними вона користується зрідка.

На відміну від моєї сусідки, старої шкапи, яку усі мої смертні знайомі кличуть відьмою, що, зізнаюся, мене дратує, я не повернута на детективних серіалах, і гадки не маю, що зробив би той Магнум чи Манч, чи Річард Касл. Усі троє, мабуть, обмотали б увесь дім жовтою стрічкою, зняли б відбитки, та спершу вигнали б з місця злочину одного вампіра, який одразу ж причепився до комори, яку Одра тримала зачиненою увесь час.

Може, викликати справжніх копів? В магічному суспільстві немає поліції, ми справляємось якось самі, а ті смертні поліціанти, мабуть, знають, що потрібно робити.

Ні, спочатку спробую ще раз зв’язатися з Гвендою.

Поки я витягувала телефон з кишені, позіхнула, ледь встигнувши затулити рота долонею. Та вночі ж ніби спала, не блукала ніде, щоб зараз кортіло подрімати. Дивно. Раніше поряд із Калебом про сон я взагалі забувала і ми вже довго не займалися нічим разом. Я про пошуки й пригоди, не злягання, не думайте так. Хоча і того ми не робили також.

— Вже знудилася, Шерлоку?

Схоже, йому здавалося кумедним гратися у відомого детектива та його діставучого компаньйона. Ох вже ці вампіри чоловічої статі, тисяча років, а поводяться як малі діти.

— Стули пельку, — відрубала я. — Одро, ти вдома?! — про всяк випадок заволала я після.

Відповіді не було.

— Завше цікавило, що в цій шафі. Може, вона там тварюку якусь тримає? Чи свого чоловіка? Він же зник за таємничих обставин, так?

Саме перед весіллям Одри з Анрі Калеб припхався до мене вперше з таким гидезним прокляттям, що згадувати про нього не хочеться.

— Та немає його там, — закотила я очі. І знов зівнула.

Не так вже й довго моя кузина була дружиною того шанованого й привабливого француза. Ох, Одро… До речі, мені ніколи не спадало на думку закрутити із ним поза Одровою спиною, хоча він неодноразово відпускав мені такі натяки й компліменти, що не зашарітися було складно.