Розділ 12

Легка мелодія вивела дівчину зі сну. Женя покрутилась і мимовільно потягнулась до телефону, що лежав на тумбочці поряд з ліжком. Натиснула на бокову кнопку зменшення гучності й мелодія вмить зникла. В кімнаті панувала тиша, розбавлена тихою луною від зникної пісні. Вмостившись на бік, вона міцно замружилась, намагаючись повернутись у сон, який тільки но відбувався в її уяві. 

І кількох хвилин не минуло, як Женя схопилась від думки, що проспала репетицію перед виступом. Підхопилась  і почала збиратись. Тихими кроками блукала кімнатою в пошуках потрібного інвентарю. Коли всі речі було акуратно складені до сумки, вона покинула сонне царство, в якому спокійно спочивали дівчата. 

Женя вийшла на вулицю і зустрілась з ранковою прохолодою. Не хотілось вірити в те, що вже через тиждень вся навколишня краса почне в'янути й зникати. Осінь увірветься в місто чудес і почне творити свої пейзажі багряними барвами. 

Вона дихала на повні груди, насолоджуючись ранковою прохолодою. У думках було порожньо і це трішки лякало. Їй здавалось, що цей день ніколи не настане. А вона ж цілих два тижні готувалась, виснажуючи себе репетиціями вранці й ввечері. До того ж ще заняття в академії по три - чотири години вдень в спеку. Але мета була важливішою за всі незручності. 

З кожним кроком, що наближав її до академії, серце починало вириватись з грудей. Від цього перехоплювало подих і кидало в жар.  В залі на неї вже чекали інші. Понад двадцять претендентів, які були допущені до участі з майже трьохсот охочих. Женя не вірила, що їй так пощастило. Втім чи так це. 

Вона увійшла у велику залу і легко кивнула, вітаючись з присутніми. Дівчата стояли в кутку, розминаючись біля стійки. Женя лишила речі на лавці й приєдналась до них, ставши позаду. 

Рух в рух, такт в такт дівчата виконували вправи й це дійство справді захоплювало. Стиснувши зуби, Женя продовжила відточувати свої вміння, спостерігаючи за кожним рухом у дзеркало. Через деякий час з'явився викладач та концертмейстер. Вони зайняли свої місця біля фортепіано. Молодий хлопчика сів за інструмент, млосно дивлячись на дівчат. Почалось фінальне тренування перед виступом. Кожна вправа втомлювала, вичавлювала всі сили, але Женя, як і інші дівчата, стримувала порив безсило впасти й невтомно продовжувала танцювати. 

Перед виступом дівчатам дозволити відпочити пів години. Женя сиділа  на лавці в роздягальні, морально налаштовуючись на роботу.

— Женю, — Таня вмостилася поряд і несміливо зазирнула в її очі. — Я хотіла вибачитися.

— Вибачайся! — спокійно відповіла Женя.  Вперто не зводила з неї очей. Таня не витримала напруги й відвела погляд.

— Вибач! — сухо відказала та, підвелася й відійшла до свого місця.

Женя не ображалася. Вона вже викреслила Таню зі списку своїх друзів. Їй навіть подобалося спостерігати за поведінкою дівчини. Таню явно гризло сумління. Вона уникала відкритого погляду в її сторону.  

 Перед виступом дівчата крутилися за кулісами. Хтось тренувався, в надії надолужити прогалини, хтось пив заспокійливе. Женя стояла осторонь і подумки промовляла молитву, якої її навчила бабуся.

— Женю, — озвалася до неї Софія.

— Соню? Ти що тут робиш? — пожвавішала Женя. На дівчину всі звернули увагу.

— Прийшла побажати тобі удачі, — дівчина міцно обійняла Женю, чого та зовсім не чекала. Спочатку навіть розгубилася, а тоді відповіла взаємністю.

— Дякую, — слізно всміхнулася до Соні. — Для мене це дуже важливо.

У залі тихо зазвучала музика, що означало — потрібно поквапитися і готуватися до виходу.  Женя відпустила Софію і приєдналася до інших учасників.

Яскраве світло засліплювало очі,  а музика заглушувала інші звуки. Ті хвилини, що Женя провела на сцені, здавалися нескінченними. Кожен удар секундної стрілки тиснув на скроні.

Дівчата парили над сценою академії з усмішкою, плачучи всередині. Принаймні Женя почувала себе так. Вперше вона була на такій великій сцені перед аудиторією. Вона страшенно боялася оступитися, впасти. На щастя, нічого подібного не сталося.

Члени журі проникливо дивились на кожен рух, погляд, вдих і видих. Зрідка опускали очі, щоб відмітити щось у блокноті. Після виступу вони піднялися і поаплодували  на знак вдячності.

— Повертайтеся до роздягальні, — наказала їх керівник.  

Журі мало прийняти рішення, все добре обміркувати. Хвилини очікування були нестерпними. Хвилювання переповнювало. Кожен переймався по-своєму. Женя ж сиділа на лавці й безвідривно досліджувала високу, білосніжну стелю. Думки у голові плутались. Причинно-наслідкові зв'язки будували ланцюг у зовсім неоптимістичному напрямку. Щось з усієї сили переконувало її у провалі. А серце? Воно жевріло, тремтіло і калатало всередині. У грудині наче маленьке сонце починало набирати обертів, розганяючи кров судинами. 

— Дівчата, — двері тихо рипнули, зачиняючись за педагогом. Учасники швидко підскочили й оточили її. Наче шукаючи когось очима, вона рахувала присутніх. — Проходьте на сцену, — мовила коли впевнилась, що всі на місці. 

Присутні скупчились і як комахи забігли всередину. Женя йшла останньої, панічно боячись почути прізвище. Почути, що її шанс втрачено. Вишукувавшись у лінію, вони стояли посеред сцени й з хвилюванням дивились на членів журі. 

Один з них, чоловік середніх літ, отримавши підтримку у вигляді схвальної усмішки, підвівся. Він ковзав поглядом обличчями дівчат, щиро всміхаючись. Аркуш в його руках відсвічував від яскравого світла. Дихання збилось. У залі повисла напружена тиша. 

— Ми хочемо подякувати всім за чудову виставу й оголосити переможця конкурсу. І так, — чоловік подивився на аркуш і знову підняв очі. — Студенткою стає.... Прохач Олександра Дмитрівна, — члени журі почали аплодувати. Дівчина, почувши своє ім'я, ледь не знепритомніла.

Женя дочекалася, коли їх відпустять і непомітно зникла зі сцени. Гучні вітання доносились до роздягальні, радісні голоси відбивались в голові. Вона збирала речі, не розуміючи як повертатиметься до села. Що вона скаже бабуся?