1

— Я хочу попросити вас стати моєю дружиною.

Я кліпнула. Щось нічого не зрозуміла.

— Перепрошую?

Та чоловік навпроти навіть не змигнув.

— Я прошу вас стати моєю дружиною.

Я повільно опустила погляд на незнайомця. Стоїть на одному коліні — терплячий такий — і тримає переді мною відкриту оксамитову коробочку з каблучкою. Схоже, мама так прожужжала мені вуха розмовами про заміжжя, що ця нав'язлива ідея почала переслідувати мене навіть у снах. Повний треш.

Я мимоволі прикусила губу. Розглянула чоловіка — підсвідомість згенерувала напрочуд гарного кандидата. Темне волосся вкладене волосинка до волосинки, бездоганна постава, дорогий шмот і погляд — суцільна ніжність. Виглядав він як типовий герой роману, який чогось опинився навколішки переді мною. Не те, щоб я сильно мала щось проти.

Навколо товклися люди в химерних історичних костюмах. Витріщалися так напружено, ніби від моєї відповіді залежало не весілля, а початок війни. На мені самій висіла багатошарова сукня-торт, у спідницях якої спокійно сховався б невеликий полк піхоти.

Треба зав'язувати з історичним фентезі на ніч.

— Ви… серйозно? — вирвалося раніше, ніж я встигла прикусити язика.

Красунчик, схоже, сприйняв це за легкий шок від великого щастя.

— Цілком.

Десь зовсім поруч жінки почали перешіптуватися. Тон був такий ніби вони одночасно заздрили й чекали мого епічного падіння. 

— Ох, тільки гляньте, від щастя втратила дар мови… 

— Ще б пак. Вона ж так довго цього домагалася! 

— Нарешті отримала своє.

Домагалася? Отримала своє?

Я гарячково обвела поглядом чужі обличчя, високі зачіски й розшиті золотом камзоли, намагаючись зрозуміти, за якими правилами взагалі працює цей дурний сон.

І тут помітила дівчину біля колони. Її долоня була судомно притиснута до губ, по щоках текли сльози. Вона дивилася на чоловіка переді мною з таким розпачем, ніби він щойно власноруч розтоптав її життя.

Ого. То я в центрі любовної драми. Я що, претендую на чужого нареченого? Та забирайте, можу повернути.

Я опустила погляд на власні руки, просто щоб зачепитися за щось знайоме. По спині пробіг неприємний холодок. Руки були значно тоншими й витонченішими за мої. Ще й червоний манікюр і довжелезні нігті. Я б із такими клавіатуру не відчувала, не те що дизайнити проекти.

Нервово зібгавши тканину сукні, я різко смикнула долонею, і випадково зачепила шкіру гострим краєм масивного персня з криваво-червоним каменем.

— Ай!

Пекучий біль миттєво пронизав кисть. Цілком реальний і аж ніяк не сонний.

Я вщипнула себе за зап'ястя — боляче. Ще раз — теж боляче. А прокидатися ніхто не поспішав. Задушливий запах плавленого воску й чужих парфумів був справжнім. Корсет безжально впивався в ребра, а важка сукня тягнула донизу.

Так. Спокійно. Дихай.

Тобто намагайся дихати — ця броня на ребрах навряд чи дозволить вдихнути на повні груди.

Це реально не сон… Оце я вляпалася, жесть. Куди мене взагалі занесло? Це що, якийсь масштабний пранк?

Красень усе ще стирчав на коліні. Навіть не ворухнувся, зараза.

— Я чекаю на вашу відповідь, — м'яко нагадав він.

Усі ці розфуфирені люди продовжували витріщатися: хтось приторно шкірився, хтось манірно притискав до губ мереживну хустинку, а хтось, здається, уже подумки готувався обговорювати мою відповідь за найближчим столом.

Думай. Давай, думай, дурепо. Що в таких випадках кажуть? Якщо скажу “так” — мене реально одружать із цим історичним експонатом. А якщо скажу “ні”… то що?

— Я… — голос зрадницьки дав півня. — Я думаю, тут якась помилка.

Усе різко стихло. Витончене обличчя чоловіка витягнулося, ніби я щойно з усієї сили вліпила йому по щоці.

Ага… Неправильна відповідь. Схоже, я щойно зламала їм якийсь дуже важливий сценарій. Чому вони всі дивляться на мене так, ніби я прокляла їхніх родичів?

Корсет знову нещадно стиснув груди. Я гарячково обвела поглядом залу, шукаючи хоч якийсь вихід, і раптом помітила слугу, який ніс тацю, повну кришталевих келихів із чимось темно-червоним.

Вино? Ідеально. Такі справи на тверезу не вирішуються.

Я обережно виплутала ногу з безкінечних спідниць. Зробила крок убік, безцеремонно обійшла чоловіка, який усе ще стояв на коліні з відкритою коробочкою. Підлетіла до очманілого слуги, мовчки вихопила келих і перехилила залпом — до дна, навіть не скривившись.

Натовп видав колективний здавлений хрип. Ох… Здається, благородні леді так не роблять. Як пощастило, що я не з їхньої тусовки.

Красень нарешті підвівся кліпаючи своїми довгими віями.

— Леді?.. Що ви робите?

Бляха. Вино не допомогло. Вони досі витріщаються. Що далі?

Я гарячково перебрала варіанти. Втекти? У цій сукні я й двох метрів не пробіжу — заплутаюся в спідницях і розіб'ю носа. Амнезія? Занадто банально — не повірять.

Що зазвичай роблять жінки в таких тупих ситуаціях? Вони взагалі потрапляють у них?

Я подивилася на порожній келих у руці, потім на приголомшеного чоловіка.

Ага… Здається, знаю.

Я впевнено всунула порожній келих йому в руки.

— Ох… — голосно й занадто театрально простогнала я, притискаючи тильну сторону долоні до чола. — Як же мені раптом стало… душно.

Не чекаючи на його реакцію, закотила очі, розслабила коліна й картинно звалилася просто на нього.