Киця Еля та осінні листочки

Киця Еля жила в затишному будиночку на околиці села. Вона була пухнаста, чорна, з яскравими жовтими очима, які завжди світилися цікавістю. Особливо любила Еля осінь. Це була її улюблена пора року, коли все навколо змінювалося й набирало кольорів.

Одного прохолодного ранку Еля прокинулася від тихого шурхоту за вікном. Вона підійшла ближче та побачила, як легкий вітерець грається жовтим листям, здіймаючи його в повітря й розкидаючи по подвір’ю. Киця мрійливо дивилася на цей танець, а потім вирішила вийти на вулицю. Вона спритно перестрибнула поріг і занурилася в море жовтогарячих листків.

Еля бігала між деревами, ловила лапками листочки, які падали з неба. Їй здавалося, що це маленькі метелики прилетіли привітатися з нею. Від різнобарв’я листя в очах розбігалися кольори: червоне, жовте, помаранчеве — ніби казковий килим, витканий спеціально для неї.

Раптом вона почула тихий шелест за кущами. Еля завмерла, прислухаючись. Хто ж це може бути? Вона обережно підійшла ближче й побачила маленького їжачка, який заклопотано шукав собі поживу на зиму. Його спина була вкрита опалим листям, ніби він теж став частинкою осіннього пейзажу.

Киця Еля підійшла до їжачка й привітала його. Вони трохи пограли разом: їжачок перекочувався по землі, а Еля обережно стрибала навколо нього, намагаючись не зачепити колючок. Це було веселе та дружнє знайомство.

Коли сонечко почало схилятися до обрію, Еля вирішила повернутися додому. Їй подобалося це відчуття — коли після активного дня можна повернутися до теплої хатинки, де на неї вже чекає мисочка з молоком. Вона забігла до будинку, вмостилася на підвіконні та дивилася, як на землю спускається вечір, а разом із ним і перші сутінки.

Еля замружила очі й задоволено замуркотіла. Вона знала, що завтра знову буде новий осінній день, повний пригод, нових запахів і барвистих листочків, які так весело ловити.