Захід сонця сьогодні був особливий, зовсім не схожий на інші. Небо віддзеркалювало те, що відбувалося в душі: хаос, страх і невимовну тугу, в якій виразно відчувалися напруга і тривога.
Золоте світло заходу дивно змішувалося із брудними, важкими хмарами, які насувалися з горизонту, мов невідворотна доля.
Сонце сідало надто швидко, майже невблаганно, ніби викрадало останні хвилини надії. Воно забирало із собою обриси рідного будинку, .
Тоді ще не було знання, що це — дорога в один кінець.
Що назад повернутися вже не судилося, і більше ніколи не вдасться побачити свій будинок, родину, нікого взагалі.
Останній промінь зачепив рідний дах і раптово згас, лишивши по собі холодну, байдужу темряву сутінків.
Це була межа — остання заграва перед вічною ніччю розлуки, коли настав час покидати рідну землю!!!
Я дізнався про це щойно переступив межі двору, а у моїх задумах було привезти додому мішок яблук - до зими у самий раз, гарно посмакують, і підкріплять родину.
Раптом я почув голос!
Він не був із зовні - а чітко лунав у середині мене.
Він нейшов з одного джерела, а наче - бто розносився з відусіль
Це був незвичайний голос - звук був нелюдський, і дуже переконливий!
Він був тихий:, але гучніший за грім, він був як вулкан який необпікає, зхожий на водоспад який неможливо зупинити, наче віхорь, але такий який не здуває з ніг а проходить скрізь тебе
Мені він знайомий, я чув його не раз, той хто казав до мене, те що я чув - був зповненний: впевненості, твердості,силі, і владі.
Сумнівів у мене ніяких не лишилося, я знав що як буде сказано - так буде і зроблено.
Бо так було завжди, і ніразу небуло такого щоб хочаб одне слово, яке було проголошено незбулося.
Ось що я почув… Обверни свій погляд назад, і подивися на подвір’я, у якому ти працював, і мешкав!
Бо більше ти його непобачіш!!!
У ту ж мить усе моє життя розлетілося на друзки, змінившись назавжди.
Днём раніше мені щей сон наснився! За мною прийшли ті хто вже покинув землю я знав цих всіх людей… - ми заберемо тебе до себе,але чогось вони незабрали мене одразу, а ми по тебе невдовзі повернемося, і зникли розчінившись у тумані як пар
Земні турботи й клопоти, які ще секунду тому здавалися такими важливими, раптом втратили будь-який сенс — я просто більше не міг і не хотів про них думати.
Мною заволоділа колосальна, абсолютна сила. Від її всеохопної присутності мій подих перехопило, а серце скажено закалатало у грудях, відраховуючи перші миті нового існування.
Усі мої плани, наміри та мрії рухнули в один момент і просто зникли, мов пил, підхоплений бурею
Я бачив багато людей, які знали, що їхній шлях дійшов кінця — в їхніх очах застиг той самий глибокий, нелюдський погляд, у якому жива присутність уже поступилася місцем вічності.
Вони дивилися не на речі, а крізь них. Тоді я збагнув, що більше не можу розмовляти з живими: між нами пролягла невидима, але глуха стіна, і будь-яке моє слово здалося б їм чужою мовою.
Мій голос просто застрягав у горлі.
Коли мені зустрілася людина, яка намагалася про щось говорити, її слова долітали до мене, мов безглузде шелестіння сухого листя.
Вона раптом замовкла, помітивши, що мій погляд скерований кудись далеко, у чорну порожнечу крізь її силует.
Для мене все це порожнє життєве метушіння вмить знецінилося.
Стрілки годинника ніби зупинилися, а кожна поодинока секунда розтягнулася до розмірів цілого всесвіту — вона стала настільки вагомою й дорогоцінною, що всередині спалахнув німий відчай.
Весь цей світ із його затишними вечорами, галасливими вулицями й запахом свіжого хліба раптом став далеким, чужим і закритим для мене, хоча залишався на відстані протягнутої руки.
У цю мить я був готовий віддати все, заплатити усім своїм майном, усім, що мав і надбав за роки, за один-єдиний додатковий день чи бодай годину життя.
Але тепер за жодні скарби світу не можна було купити те, що раніше я отримував задарма й так бездумно марнував.
Озираючись назад, я відчував пекучий жаль від того, як сліпо не цінував час, коли він належав мені безкоштовно.
За якісь жалюгідні секунди — чи, може, нескінченні хвилини — я подумки прожив цілі десятиліття, бо час раптом згорнувся і потік зовсім не так, як колись.
У голові роїлося безліч думок. Грудну клітку стискало, я судомно хапав повітря й ніяк не міг надихатися, але весь цей внутрішній хаос раптом звузився до одного-єдиного прагнення: тільки б не налякати рідних, тільки б не принести їм цей холод завчасно!
Як встигнути сказати їм найголовніші, останні слова. Я записав на телефон, своє звернення до старшого сина.за декілька хвилин я сказав йому більше слів ніж за усе життя.
Бо намагався донести до нього найголовніше, і щоб не повторював моїх помилок.
Хотів вчепитися в кожну мить, жадібно насолоджуючись нею до останньої краплі?
У коротких паузах, коли я намагався бодай трохи зібрати себе докупи, з пам'яті випірнув один важливий момент.
Я згадав, як іншій людині теж оголосили остаточний час відправки, але Всесвіт якимось дивом зробив виняток, змилосердився і подарував їй трохи додаткового часу.
Але ні, я не скажу, що судомно благав про життя — я наче вже нажився.
Довгу, неймовірно тяжку життєву дорогу пройшов: виніс п’ятирічну війну, пережив голод, хвороби й залізні кайдани...
Забагато всього довелося мені зазнати, - і були такі випробування… Що здавалося я їх невитримаю, і у такі моменти бажання покинути землю, щоб зкінчілися страждання, виникало в мене без страху…
Мене трохи дивує те, що у Тяжкі часи нехочеться щоб усі не добрі події зкінчілися, та все було добре, а чогось виникає бажання саме припинити своє існування.
І зараз, на цій фінальній межі, найменше мене турбувало те, що я назавжди йду з цієї землі, і абсолютно байдуже було, де я опинюся за мить і що буде зі мною далі.
Я кричав усередину себе, намагаючись з усіх сил достукатися до цього невблаганного голосу.
Мені здавалося, що від напруги я готовий розірвати весь цей проклятий Усесвіт, роздерти його на шматки, аби лиш змусити цю силу почути мене.
Усі мої думки, весь мій відчай звузилися до двох точок — до моїх дітей. Як вони будуть тут без мене?
Молодшому — зовсім мало , лише сім років.
Він дитина з особливими потребами, яка живе у своєму замкненому, мовчазному світі.
Він навіть не розмовляє: вроджена патологія головного мозку й аутизм позбавили його можливості покликати на допомогу чи просто сказати, щось…
Старший — усього на кілька років від нього відірвався, цілком здоровий, але ще надто малий, щоб стати дорослим.
Думки про маму, брата і дружину теж пекли, але набагато менше,.
А ці двоє хлопчиків залишалися наодинці з холодним світом, і це усвідомлення розривало мені серце живцем
Цей мій німий, божевільний крик став справжньою битвою із вічністю.
Я не просто благав — я виривав, виколупував у Всесвіту бодай крихту, маленький проміжок часу, хапаючись за нього зубами й нігтями.
У цій смертельній тисняві духу я раптом чітко згадав і запекло усвідомив: для справжньої волі немає нічого неможливого.
Я пройшов пекло на землі, вогонь і кайдани не зламали мене раніше, тож і тепер я просто відмовився здаватися перед лицем невідворотності.
Я вперся всім своїм єством у цю глуху стіну вічності, готовий трощити її до останнього.
І Всесвіт не просто здався — він навмисно пішов на цей виняток.
Він влаштував мені цей жорстокий іспит, щоб через пекельну напругу назавжди навчити мене цінувати життя.
Творець занурив мене у цей абсолютний простір, де кожна секунда важить більше за золото, щоб я нарешті збагнув, яким святим є той час, який я раніше бездумно марнував.
Мене було повністю переплавлено в цьому вогні усвідомлення.
Всесвіт усе-таки змилосердився і залишив моє тіло на землі, дозволивши повернутися.
Але за цей порятунок і за цей великий урок він забрав усю мою колишню внутрішність, до останньої краплі.
Назад прийшов уже не я.
Я наче помер там, на межі, і в ту ж сіру секунду переродився на щось зовсім інше…
Нарешті я знов чую!!!
Він заговорив - продовжив розмову…
А я чекав на це так - як нінащо, - і ніколи раніше!
Так мої слова не пройдуть пусто-... Ти більше непобачіш а ні свій дім: а ні дітей, ні небо, зорі… Взагалі нічого… З того що можливо побачіти!
Я після цих слів ледь живим залишився! Мене наче пронзило сотні-тисачі колючок акації. Я аж дихати неміг, мозок ніби закипів, мене паралізувало, але що най - дивніше це те, що страху я не відчував. Ця мить здалася мені такою довжелезною, що я порівняв би її з безкінечністю!
Та через декілька секунд я почув знову!!!
Тими очіма якими ти це бачів до цьой миті, (раніше).
Від нині ти бачітимеш усе, але іншими очіма - тими які були у тебе закриті!, але я їх відкриваю тобі, щоб ти бачів, і небув сліпим!!!
Голос затих, але я неприпино чув його й на далі! Хоча творець (всесвіт) припинив розмову… Я кожну мить чув його, тільки не так як з самого почятку. Бо тепер - були щей відкриті мої уші, 👂які як виявилось були теж закриті… Шумом мирської побутової… метушні.
Тепер я чув голос всесвіту :у шелесті вітру, співанні пташок, грому, дощу… навіть у цілковитій тиші 🤫
Я у перше в житті дивився так на хмари: - небо, дерева, і, пташок, людей, тварин, потім на зорі, на все що можно побачіти… і бачів все, я вже зовсім по іншому, все було новим не таким.
Я любувався, і насолоджувався тим що бачіло моє око, і нехотілося відривати погляд.
Ті яблука я все ж таки привіз додому. Мішок легенько торкнувся землі, і вони глухо покотилися по піьлогі — їхній ароматний запах розносився по всьому подвір’ї, соковиті, готові до зими...
Коли я переступив поріг, рідні кинулися назустріч.
Вони впізнали мене по обличчю, по звичних зморшках і знайомому одягу.
Але ніхто з них, крім молодшого Синочка Даниїла, не впізнав мою душу.
Мій семирічний син, який ніколи не говорив і жив у своєму дивному світі, раптом затих.
Його особливий погляд, який зазвичай блукав десь осторонь, уперше намертво вп’явся в мої очі.
Дитина, яку неможливо було обдурити , миттєво відчула цей новий, принесений із межі всесвітній подарунок, який я отримав.
Тепер ми були на одному рівні, - народній хвилі… І
І розуміли один одного без слів.
Бо у Даниїла - були відкриті очі, та уші, і він безмежно радів, бо тепер між нами був зв’язок, якого між нами небуло раніше.
Тепер від мене, нечули сварок, я несердився через те, що Син неправильно забив цвях, або невиконав якусь роботу.
Якщо жіночка пересолила-чі підгорів періг на жаровні, я лише радів з посмішкою на своєму щасливому - задоволенному обличчі, і помітив (відчув) як моя родина ріділа новому Артуру тобто мені