Збірка життєвих реалістичних оповідань

Останній путь, погляд з іншого світу, побачів те що заховане від звичайних очей

Захід сонця сьогодні був особливий, зовсім не схожий на інші. Небо віддзеркалювало те, що відбувалося в душі: хаос, страх і невимовну тугу, в якій виразно відчувалися напруга і тривога. 

Золоте світло заходу дивно змішувалося із брудними, важкими хмарами, які насувалися з горизонту, мов невідворотна доля. 

Сонце сідало надто швидко, майже невблаганно, ніби викрадало останні хвилини надії. Воно забирало із собою обриси рідного будинку, .

Тоді ще не було знання, що це — дорога в один кінець. 

Що назад повернутися вже не судилося, і більше ніколи не вдасться побачити свій будинок, родину, нікого взагалі. 

Останній промінь зачепив рідний дах і раптово згас, лишивши по собі холодну, байдужу темряву сутінків.

Це була межа — остання заграва перед вічною ніччю розлуки, коли настав час покидати рідну землю!!! 

Я дізнався про це щойно переступив межі двору, а у моїх задумах  було привезти додому мішок яблук - до зими у самий раз, гарно посмакують, і підкріплять родину. 

      Раптом я почув голос! 

Він не був із зовні - а чітко лунав у середині мене.
Він нейшов з одного джерела, а наче - бто розносився з відусіль

Це був незвичайний голос - звук був нелюдський, і дуже переконливий! 

Він був тихий:, але гучніший за грім, він був як вулкан який необпікає, зхожий на водоспад який неможливо зупинити, наче віхорь, але такий який не здуває з ніг а проходить скрізь тебе

Мені він знайомий, я чув його не раз, той хто казав до мене, те що я чув - був зповненний: впевненості, твердості,силі, і владі. 

Сумнівів у мене ніяких не лишилося, я знав що як буде сказано - так буде і зроблено. 
Бо так було завжди, і ніразу небуло такого щоб хочаб одне слово, яке було проголошено незбулося. 

Ось що я почув… Обверни свій погляд назад, і подивися на подвір’я, у якому ти працював, і мешкав!

Бо більше ти його непобачіш!!! 

У ту ж мить усе моє життя розлетілося на друзки, змінившись назавжди. 

Днём раніше мені щей сон наснився! За мною прийшли ті хто вже покинув землю я знав цих всіх людей… - ми заберемо тебе до себе,але чогось вони незабрали мене одразу, а ми по тебе невдовзі повернемося, і зникли розчінившись у тумані як пар 



Земні турботи й клопоти, які ще секунду тому здавалися такими важливими, раптом втратили будь-який сенс — я просто більше не міг і не хотів про них думати. 

Мною заволоділа колосальна, абсолютна сила. Від її всеохопної присутності мій подих перехопило, а серце скажено закалатало у грудях, відраховуючи перші миті нового існування. 

Усі мої плани, наміри та мрії рухнули в один момент і просто зникли, мов пил, підхоплений бурею

Я бачив багато людей, які знали, що їхній шлях дійшов кінця — в їхніх очах застиг той самий глибокий, нелюдський погляд, у якому жива присутність уже поступилася місцем вічності. 
Вони дивилися не на речі, а крізь них. Тоді я збагнув, що більше не можу розмовляти з живими: між нами пролягла невидима, але глуха стіна, і будь-яке моє слово здалося б їм чужою мовою. 
Мій голос просто застрягав у горлі.
Коли мені зустрілася людина, яка намагалася про щось говорити, її слова долітали до мене, мов безглузде шелестіння сухого листя. 
Вона раптом замовкла, помітивши, що мій погляд скерований кудись далеко, у чорну порожнечу крізь її силует.
Для мене все це порожнє життєве метушіння вмить знецінилося.
Стрілки годинника ніби зупинилися, а кожна поодинока секунда розтягнулася до розмірів цілого всесвіту — вона стала настільки вагомою й дорогоцінною, що всередині спалахнув німий відчай. 
Весь цей світ із його затишними вечорами, галасливими вулицями й запахом свіжого хліба раптом став далеким, чужим і закритим для мене, хоча залишався на відстані протягнутої руки. 
У цю мить я був готовий віддати все, заплатити усім своїм майном, усім, що мав і надбав за роки, за один-єдиний додатковий день чи бодай годину життя.

Але тепер за жодні скарби світу не можна було купити те, що раніше я отримував задарма й так бездумно марнував. 
Озираючись назад, я відчував пекучий жаль від того, як сліпо не цінував час, коли він належав мені безкоштовно.
За якісь жалюгідні секунди — чи, може, нескінченні хвилини — я подумки прожив цілі десятиліття, бо час раптом згорнувся і потік зовсім не так, як колись.

У голові роїлося безліч думок. Грудну клітку стискало, я судомно хапав повітря й ніяк не міг надихатися, але весь цей внутрішній хаос раптом звузився до одного-єдиного прагнення: тільки б не налякати рідних, тільки б не принести їм цей холод завчасно!

Як встигнути сказати їм найголовніші, останні слова. Я записав на телефон, своє звернення до старшого сина.за декілька хвилин я сказав йому більше слів ніж за усе життя. 

Бо намагався донести до нього найголовніше, і щоб не повторював моїх помилок. 


Хотів вчепитися в кожну  мить, жадібно насолоджуючись нею до останньої краплі?

У коротких паузах, коли я намагався бодай трохи зібрати себе докупи, з пам'яті випірнув один важливий момент. 

Я згадав, як іншій людині теж оголосили остаточний час відправки, але Всесвіт якимось дивом зробив виняток, змилосердився і подарував їй трохи додаткового часу.

Але ні, я не скажу, що судомно благав про життя — я наче вже нажився. 

Довгу, неймовірно тяжку життєву дорогу пройшов: виніс п’ятирічну війну, пережив голод, хвороби й залізні кайдани... 

Забагато всього довелося мені зазнати, - і були такі випробування… Що здавалося я їх невитримаю, і у такі моменти бажання покинути землю, щоб зкінчілися страждання, виникало в мене без страху… 

Мене трохи дивує те, що у Тяжкі часи нехочеться щоб усі не добрі події зкінчілися, та все було добре, а чогось виникає бажання саме припинити своє існування. 
І зараз, на цій фінальній межі, найменше мене турбувало те, що я назавжди йду з цієї землі, і абсолютно байдуже було, де я опинюся за мить і що буде зі мною далі.

Я кричав усередину себе, намагаючись з усіх сил достукатися до цього невблаганного голосу. 
Мені здавалося, що від напруги я готовий розірвати весь цей проклятий Усесвіт, роздерти його на шматки, аби лиш змусити цю силу почути мене. 
Усі мої думки, весь мій відчай звузилися до двох точок — до моїх дітей. Як вони будуть тут без мене?
Молодшому — зовсім мало , лише сім років. 
Він дитина з особливими потребами, яка живе у своєму замкненому, мовчазному світі. 
Він навіть не розмовляє: вроджена патологія головного мозку й аутизм  позбавили його можливості покликати на допомогу чи просто сказати, щось…
Старший — усього на кілька років від нього відірвався, цілком здоровий, але ще надто малий, щоб стати дорослим. 
Думки про маму, брата і дружину теж пекли, але набагато  менше,. 
А ці двоє хлопчиків залишалися наодинці з холодним світом, і це усвідомлення розривало мені серце живцем


Цей мій німий, божевільний крик став справжньою битвою із вічністю. 

Я не просто благав — я виривав, виколупував у Всесвіту бодай крихту, маленький проміжок часу, хапаючись за нього зубами й нігтями. 

У цій смертельній тисняві духу я раптом чітко згадав і запекло усвідомив: для справжньої волі немає нічого неможливого.

Я пройшов пекло на землі, вогонь і кайдани не зламали мене раніше, тож і тепер я просто відмовився здаватися перед лицем невідворотності. 

Я вперся всім своїм єством у цю глуху стіну вічності, готовий трощити її до останнього.
І Всесвіт не просто здався — він навмисно пішов на цей виняток.

Він влаштував мені цей жорстокий іспит, щоб через пекельну напругу назавжди навчити мене цінувати життя. 

Творець занурив мене у цей абсолютний простір, де кожна секунда важить більше за золото, щоб я нарешті збагнув, яким святим є той час, який я раніше бездумно марнував. 

Мене було повністю переплавлено в цьому вогні усвідомлення.

Всесвіт усе-таки змилосердився і залишив моє тіло на землі, дозволивши повернутися. 

Але за цей порятунок і за цей великий урок він забрав усю мою колишню внутрішність, до останньої краплі. 

Назад прийшов уже не я.

Я наче помер там, на межі, і в ту ж сіру секунду переродився на щось зовсім інше… 

Нарешті я знов чую!!! 

         Він заговорив - продовжив розмову… 
      А я чекав на це так - як нінащо, - і ніколи  раніше! 

Так  мої слова не пройдуть пусто-... Ти більше непобачіш а ні свій дім: а ні дітей, ні небо, зорі… Взагалі нічого… З того що можливо побачіти! 

Я після цих слів ледь живим залишився! Мене наче пронзило сотні-тисачі колючок акації. Я аж дихати неміг, мозок ніби закипів, мене паралізувало, але що най - дивніше це те, що страху я не відчував. Ця мить здалася мені такою довжелезною, що я порівняв би її з безкінечністю!  

Та через декілька секунд я почув знову!!! 

Тими очіма якими ти це бачів до цьой миті, (раніше). 

Від нині ти бачітимеш усе, але іншими очіма - тими які були у тебе закриті!, але я їх відкриваю  тобі, щоб ти бачів, і небув сліпим!!! 

Голос затих, але я неприпино чув його й на далі! Хоча творець (всесвіт) припинив розмову… Я кожну мить чув його, тільки не так як з самого почятку. Бо тепер - були щей відкриті мої уші, 👂які як виявилось були теж закриті… Шумом мирської побутової… метушні. 

Тепер я чув голос всесвіту :у шелесті вітру, співанні пташок, грому, дощу… навіть у цілковитій тиші 🤫 

Я у перше в житті дивився так на хмари: - небо, дерева, і, пташок, людей, тварин, потім на зорі, на все що можно побачіти…  і бачів все, я вже зовсім по іншому, все було новим не таким. 

Я любувався, і насолоджувався тим що бачіло моє око, і нехотілося відривати погляд. 




Ті яблука я все ж таки привіз додому. Мішок легенько  торкнувся землі, і вони глухо покотилися по піьлогі — їхній ароматний запах розносився по всьому подвір’ї, соковиті, готові до зими... 

Коли я переступив поріг, рідні кинулися назустріч. 

Вони впізнали мене по обличчю, по звичних зморшках і знайомому одягу. 

Але ніхто з них, крім молодшого Синочка Даниїла, не впізнав мою душу.

Мій семирічний син, який ніколи не говорив і жив у своєму дивному світі, раптом затих.

Його особливий погляд, який зазвичай блукав десь осторонь, уперше намертво вп’явся в мої очі. 

Дитина, яку неможливо було обдурити , миттєво відчула цей новий, принесений із межі всесвітній подарунок, який я отримав. 

Тепер ми були на одному рівні, - народній хвилі… І
І розуміли один одного без слів. 

Бо  у Даниїла - були відкриті очі, та уші, і він безмежно радів, бо тепер між нами був зв’язок, якого між нами небуло раніше. 

Тепер від мене, нечули сварок, я несердився через те, що Син неправильно забив цвях, або невиконав якусь роботу. 

Якщо жіночка пересолила-чі підгорів періг на жаровні, я лише радів з посмішкою на своєму щасливому - задоволенному обличчі, і помітив (відчув) як моя родина ріділа новому Артуру тобто мені




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше