Збірка життєвих реалістичних оповідань

Собака друг

Ця книга — відверта збірка життєвих історій,

 

 


Ця книга —  реальних розповідей про життя як воно є:Про дружбу і зраду: Як перебрати тисячі  непотребу, щоб знайти всього декілька справжніх друзів. І як тебе зраджує найкращий друг після 20 років спільного шляху.Про бабу: Як чужа, нерідна  стала ріднішою за кровну.Про батька: Як я виріс без нього, і чому наша зустріч через роки була холоднішою за лід.Про розшук матері: Як ми з другом через 30 років знайшли його матір, яка кинула його в дитбудинку.Про вимерше село: Як я приїхав туди, де на всі порожні хати залишилася всього одна людина.А наостанок — 97-річний Іван Іванович. Він пережив війну, два голодомори і мовчав століття. Не відкрився ні дітям, ні репортерам. Чому він обрав мене, і яка ціна цієї таємниці, яку ніхто на планеті досі не чув?Ця книга змусить вас подивитися на світ зовсім іншими очима.

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Я вдарив собаку.

Свого пса.

Того самого великого сенбернара, який прожив із нами десять років і став наче член нашої родини.

Цей єдиний удар у житті виявився настільки важким, що після нього Бос оголосив триденне голодування, замкнувся в будці й повністю мене не помічав, хоча удар той був цілком заслужений — пес отримав суворо за діло.

Подія ця була дуже тяжка, пес сильно образився, але про те, за що саме і як я його вдарив, — далі в тексті.

Зараз я повернуся до самого початку, до того, як ми його придбали і як він зростав.

Тупий олівець гостріший за гостру пам'ять, тому я й вирішив записати все як було, поки час не стер деталі.

Почалося все у дві тисячі першому році.

Це була субота.

Я добре пам’ятаю той день, коли мама вирішила купити собаку. Вона тоді вигребла з кишень усе до копійки, але повної суми не мала — матір просто не мала тоді всіх грошей на руках, і лишився борг.

Ті люди привозили маленьких цуценят сенбернара із Чупахівки в Охтирку, а це тридцять кілометрів від нас. Мама саме була на роботі, коли вони приїхали по решту грошей. Я навіть не знаю, чи вони приїхали саме в той день, про який домовлялися, чи просто заїхали дорогою.

Я вийшов на подвір'я і  сказав, що мами вдома немає, а мале собача тим часом весело скакало десь у дворі.

Почувши це, жінка-продавчиня раптово розлютилася. Те, що грошей прямо зараз їй ніхто за те собача не віддасть, зірвало їй дах. Вона почала кричати на все горло, що вони забирають собача назад.

Мене тоді просто розтрусило. В голові все затьмарилося від безпорадності, паніки й страху, що зараз у мене заберуть єдиного друга. Я ж нічого в них не купував, нічого особисто не був винний, але віддати малого вже не міг — прикипів до нього всім серцем.

Намагався переконати їх, говорити спокійно, по-дорослому:

— Ми люди чесні, нас тут кожен знає. Запитайте в сусідів, якщо не вірите, ніхто вас обдурювати не буде! Вам гроші за нього обов'язково віддадуть. Почекайте трішки, я зараз десь збігаю й роздобуду.

Я запитав, скільки взагалі лишилося боргу.

Виявилося, мама віддала тільки двадцять гривень завдатку, а ще шістдесят залишалася винна. На той час це були дуже великі гроші. Курс долара тоді тримався в районі п'яти гривень, а середня заробітна плата у дві тисячі першому році в Україні становила всього триста - 400 гривень.

За ці шістдесят гривень боргу тоді можна було купити сорок буханок хліба або повністю заправити каністру бензину! Для нас сума була дійсно серйозна, але продавці не хотіли чекати ні хвилини.

Жінка розлютилася, витягла ті нещасні двадцять гривень, які мама давала їй перед цим, і з розмаху кинула їх прямо додолу, у пилюку під ноги, наполягаючи на тому, що забирає щеня.

А я сказав їм:

— Забирайте його у того, кому ви його давали. Вам із двору нічого не віддам, бо я вже полюбив його.

Вони й поїхали, так і не забравши собаку.

Ті гроші так і лишилися лежати на землі — я принципово не став їх піднімати. Чому вона ті гроші кинула на землю, я так і не зрозумів, тим паче, що я взагалі був ні до чого, нікому нічого не винний.

Наступного дня, коли в нас уже була вся необхідна сума, яку ми збирали де тільки можна: і позичали у друзів, і скарбничку я розбив, і те, що мама змогла роздобути на роботі, щоб віддати тим людям, — я дізнався, що вони стоять на базарі, бо розпродали ще не всіх щенят.

Я прийшов туди, знайшов їхні ряди, підійшов до цієї жінки й мовчки протягнув їй шістдесят гривень боргу.

Але вона знову не стала їх брати, бо вважала, що їй потрібно вісімдесят, оскільки двадцять гривень вона ж перед цим кинула додолу.

— Мені треба вісімдесят! — відрізала вона. — Вам що потрібно, кинути так, як викидали мені? Вам руки брати неприємно?

— З якого дива? — питаю її. — Боргу лишалося шістдесят.

— Так я ж учора вам двадцятку повернула!

— Кому? — питаю.

— Тобі.

— Коли?

— Вчора!

— Так ви мене що, за собаку приймаєте? — кажу їй спокійно. — Ті гроші, що ви кинули, я вважаю, були не мені. Я думав, ви просто розкидаєтесь грошима, і я не знаю, куди ви ще кидали. Можливо, ви кидали ще кудись, а я маю вам і ті кошти виплатити? Якщо ви вважаєте, що вам потрібно ще двадцять гривень, то поїдьте та заберіть там, де ви їх кидали. Вони й досі валяються. Я їх каменем придавив, щоб вітром не здуло.

Її чоловік геть зніяковів від сорому за таку поведінку дружини. Він швидко втрутився, щоб розійтися:

— Добре, давай шістдесят, і на цьому розходимось.

Зрештою чоловік переді мною вибачився за неї, а я вибачився за те, що ми вчасно не заплатили гроші, і подякував за те, що вони дали нам собача не за повну суму.

Тоді я дістав із кишені ще дві двадцятки. Одну дав їм і сказав:

— Це вам за те, що ви собача дали в борг, та даремно заїхали.

А другу простягнув зі словами:

— А це ваша — та, яку ви випадково загубили. Я підібрав її і передаю вам, щоб ви більше не розкидалися грошима і не губили їх.

Ту посмішку треба було бачити!

Жінка вже не була злою. Вона із соромом та усвідомленням своєї неправоти аж не могла балакати. За неї говорив її чоловік.

Вони забрали гроші, і ми розійшлися з миром.

Так у нашій родині з'явився Бос.

З самого малку Бос почав мене дивувати. Я ніколи не тримав його постійно на ланцюгу, спускав дуже часто.

Пам’ятаю, як один мій товариш, побачивши, чим я годую його, аж рота роззявив:

— Оце так! Ти його ще й так годуєш… Краще б ти мене так годував!

Я тоді посміхнувся й відповів:

— То сідай на ланцюг і охороняй мій двір, я й тебе так годуватиму.

Бос і сам на місці не сидів — як відв'яжеш, одразу бігав. Він страшенно любив гуляти, просто до нестями.

Бувало, я насиплю йому повну миску чогось смачного й у той самий момент відв'яжу. Він від радості не знав, куди йому бігти: хотілося й їсти, і свободи.

Він добігав до хвіртки, зупинявся, повертався до миски — і так кілька разів. Інколи просто голодний летів гуляти, а вже згодом повертався й доїдав. Для нього свобода була дорожчою за повну миску.

Коли я вигулював Боса, часто брав велосипед. Поводка в нього ніколи не було — я навіть не купував його, а користувався звичайною мотузкою. Тримав її в руках, а Бос біг поруч із велосипедом, тягнучи мене вперед. Мені навіть не доводилося крутити педалі.

Так ми їздили до озера, де я хотів його викупати. Та ось тут і починалося найцікавіше: води Бос чомусь боявся. Щойно опинявся біля води, починав пищати, наче маленьке цуценя. Важко було повірити, що цей величезний сенбернар, який нічого не боявся на суші, так поводився перед озером.

Можливо, він запам'ятав, як я колись, коли він був зовсім маленьким, кинув його у воду. Можливо, просто не любив купатися. Причини я так і не дізнався.

Коли я відпускав Боса гуляти в нашому гаю, який у нас називали вигоном, він міг бігати там досхочу. Люди його добре знали, тому ніхто не боявся, навіть коли він бігав без прив'язі.

Діти особливо любили Боса. Вони могли оточити його, тягнути за хвіст, за вуха, а він лише пищав, терпів і ніколи навіть не гарчав. Жодної агресії до них він не виявляв. Він був настільки добрим, що діти сприймали його майже як велику м'яку іграшку.

Людей Бос теж не чіпав. Він узагалі був дуже спокійним, але водночас добре знав, що таке охороняти свій дім.

Коли я повертався додому, він завжди зустрічав мене у дворі з неймовірною радістю. Його щастя було видно відразу: він крутився поруч, радів, що я прийшов, і чекав, коли ми почнемо гратися.

Ми часто гралися звичайною ганчіркою. Я махав нею перед ним, намагаючись легенько торкатися його в районі голови чи грудей, а він усіма силами намагався схопити її зубами. Я спеціально рухав ганчіркою так, щоб йому було непросто її впіймати, але водночас давав можливість перемогти.

Коли Бос нарешті хапав її зубами, відпускати вже не хотів. Тоді забрати ганчірку ставало дуже важко.

Ми гралися по-різному. Іноді він так захоплювався, що міг мене навіть звалити на землю. Але боляче ніколи не кусав, навіть під час найзапеклішої гри. Він чудово розумів різницю між грою та справжньою агресією.

До сторонніх людей Бос теж ставився по-своєму.

Гавкав він дуже рідко. Не було такого, щоб без причини здіймав галас і гавкав на кожного перехожого. Якщо людина стояла за двором і не заходила всередину, він міг подати кілька дуже гучних гавкотів, попереджаючи про її присутність.

Але якщо людина вже заходила у двір, Бос не кидався на неї, не гарчав і не намагався вкусити. Він просто підходив і не дозволяв їй вийти назад, доки не з'явлюся я.

Одного разу він навіть кілька годин тримав так людину. Просто сидів поруч і не дозволяв їй повернутися до воріт. Людина розуміла, що собака не збирається її відпускати, а Бос спокійно чекав на мою появу.

За все своє життя він нікого з людей не покусав. Лише одного разу, коли людина намагалася самостійно вийти з двору, Бос ухопив її за штани. Не завдавши болю, він просто дав зрозуміти, що якщо та смикнеться ще раз, утримувати її буде значно жорсткіше. Людина зупинилася й чекала, поки я прийду.

Ось таким був мій Бос: добрим до дітей, спокійним до людей, але водночас справжнім охоронцем свого двору.

Та був у його житті випадок, який показав, що він здатен захистити не лише власний двір, а й мене.

Це сталося вночі.

Я повертався додому і не дійшов до двору ще кілька сотень метрів. З одного сусіднього двору, де господар, очевидно, забув зачинити вольєр, раптом вискочили дві дорослі вівчарки. Одна була чорна, друга — коричнювата.

Вони опинилися за межами свого двору й чомусь вирішили напасти на мене. Хоча нормальна собака має охороняти свою територію, а не вибігати за неї й нападати на людей.

Я навіть не знаю, звідки взявся Бос. Він, мабуть, був десь неподалік і бігав без прив'язі. Але щойно побачив, що на мене напали, одразу кинувся на допомогу.

Я не міг спокійно дивитися, як дві здоровенні вівчарки нападатимуть на мого одного собаку. Хотів кинутися йому на допомогу, але навіть не встиг добігти.

Бос уже сам розібрався з обома.

Одна вівчарка з переляку кинулася назад до свого двору, інша почала тікати невідомо куди. Але Бос не зупинився. Він погнався за нею аж у той двір і там ще покусав її.

Так мій пес, який ніколи не виявляв агресії до дітей і людей, без вагань став на мій захист, коли мені загрожувала небезпека.

Цей випадок я запам'ятав назавжди.

Бувало й таке, що Бос завдавав людям клопоту зовсім з інших причин.

Одного разу сусіди зварили цілу каструлю борщу з бройлера й поставили її охолонути.

Мій сенбернар, бігаючи відв'язаний, носом підняв кришку каструлі й поїв бройлера, закусивши борщем.

Коли я про це дізнався, мені стало ніяково. Я взяв свого домашнього бройлера і пішов до сусідів, щоб компенсувати збитки.

Але люди навідріз відмовилися брати птицю. Сказали, що їм було настільки приємно й дивно спостерігати за цією картиною, що вони зовсім не образилися.

Навіть через десятиліття ця історія згадувалася в нашому районі з посмішкою: як мій Бос культурно пообідав із чужої каструлі.

Минав рік за роком, Бос дорослішав, ставав дедалі розумнішим. Я часто відпускав його гуляти, і коли б я його не гукнув — він завжди, з першого слова, кидав усе й біг до мене.

Аж ось ми й підійшли до того самого дня, коли наша залізна довіра дала тріщину.

Я щойно відв'язав його погуляти, як на вулиці раптово опинилися чужі люди. Вони зовсім не знали мого Боса і, побачивши величезного сенбернара, злякалися.

Звісно, я занепокоївся і вирішив негайно забрати його назад, щоб нікого не лякати.

— Бос, до мене! — гукнув я.

Він зупинився. Обернувся, глянув мені прямо в очі своїм розумним поглядом... і наче відчув, що зараз я знову посаджу його на ланцюг, хоча він тільки-но відчув волю.

Бос подивився на мене, розвернувся і спокійно пішов собі далі, ніби й не чув команди.

У той момент мене наче струмом ударило. Всередині все закипіло від образи й гніву. Мені стало так дико, невимовно боляче, наче мене щойно зрадив найкращий друг, заради якого я робив усе.

Я розсердився так, що в очах потемніло. Почав його наздоганяти. Бос ішов швидко, наздогнати його було важко. Я біг за ним далеко за межі двору, повз дерева у вечірній тиші, важко дихаючи від люті та образи.

Коли я нарешті порівнявся з ним, емоції повністю взяли гору над розумом. Я вдарив його рукою по голові.

У ту ж секунду мені самому стало так погано і боляче, ніби цей удар прилетів не йому, а мені в серце.

Бос зупинився. Він не заскавчав, не кинувся навтьоки. Він просто повернувся і подивився на мене таким поглядом, якого я ніколи не забуду.

У тих великих собачих очах була така глибока, людська образа, що мені захотілося крізь землю провалитися від сорому. Я ніколи не думав, що такий великий і сильний пес може бути таким чутливим усередині.

Бос повернувся додому, зайшов у свою будку — величезну, яку я колись побудував для нього своїми руками, — і заховався там.

Наступні три дні перетворилися для мене на справжнє пекло.

Бос оголосив голодування. Він не торкався ні каші, ні смачного бульйону, ні ковбаси. Коли я підходив і кликав його, він навіть не повертав голови в мій бік. Повністю мене не помічав.

Я ніколи в житті не міг подумати, що собака здатна ображатися так, як людина. Сто разів я пошкодував про ту хвилину люті. Очі боялися дивитися на його порожню миску.

На третю ніч я не витримав. Мені було так паршиво на душі, що я взяв стару куртку, прийшов до його величезної будки й заліз туди, всередину, прямо до нього.

Я ліг поруч із ним у темряві, обійняв його за велику волохату шию і довго просив вибачення, запевняючи, що це більше ніколи не повториться.

Я просто заночував разом із ним у тій будці під тихий шелест листя на деревах.

Треба було повертати його довіру.

Тільки після цього Бос мене пробачив.

На ранок він нарешті перестав ображатися, виліз на світло, вильнув хвостом і почав їсти. Важкий камінь упав із моїх плечей.

Ми знову почали з ним гратися, бігати на річку і жити як раніше.

Той удар був єдиним за всі десять років його життя. Бос більше ніколи не давав приводу, а я більше ніколи в житті не підняв на нього руку.

Цей урок мій великий, мудрий пес дав мені назавжди.

Бос прожив із нами довге і щасливе життя — цілих десять років. Для такого великого собаки це великий вік, але час усе одно забирав його.

Коли Бос помер, для нашої родини це стало справжнім горем, наче не стало члена родини.

Ми не могли просто закопати його десь під парканом. Ми ховали Боса з великими почестями — точно так, як проводжають в останню путь того, хто роками вірно захищав твій дім і віддав нам усе своє життя, віддав для нас своє серце.

Його більше немає поруч, але пам'ять про мого вірного Боса не зітреться ніколи.

Скільки ниточці не витися, а край буде... Його край був гідним його великої душі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше