Падає дощ (відгук на фільм „Послання у пляшці”)

Падає дощ...

Твою душу ятрить невимовний біль. Біль втрати, страшної і незбагненної. І хоч пройшло немало часу, ти все ще не можеш змиритись з ціною втраченого. Все сталось так швидко і так безглуздо.

І просто падає дощ...

Вона була такою веселою і життєрадісною. Ви кохали один одного, кохали понад усе. Вона раділа життю, вміла відчувати кожен його подих, кожну мить, і відтворювати на полотні. Її посмішка сяяла, немов сонце, а очі були глибокими, неначе море. Вона любила життя, бо в нім був присутній ти. Але вона пішла.

Падає дощ...

Холодна й мокра земля забрала її в тебе раз і назавжди. Невимовний біль втрати і безпорадності ятрить твою душу. Кожна річ, кожна мить нагадує про неї і ти не можеш нічого з цим вдіяти, бо ти кохаєш щиро і віддано. Тобі навіть на думку не спадало, що життя подарує ще один шанс, в твоє життя ще раз прийде любов і ти зможеш покохати вдруге. Ти живеш спогадами про неї, а за вікном падає дощ...

Проходять дні і в твоє життя входить інша. Ти вже змирився з самотністю і тобі ніхто не потрібен, але тут з’являється вона. Її ніхто не запрошував і не чекав, але вона шукала тебе, шукала, бо була знайома з тобою раніше. І ти звикаєш. Ще не зізнаєшся в цьому, але звикаєш, до цієї, іншої.

І просто падає дощ...

Дощ, який вас розлучить. Між вами була таємниця, і це вас розлучило. Вона шукала тебе, бо знала про почуття, які ти проявляв до тієї першої. І це тебе вразило. Вразило до болю, болю втрати, болю минулого. І ти пішов у ніч, коли за вікном падав дощ.

Пішов, щоб зрозуміти, як сильно ти її кохаєш. Пішов, щоб назавжди попрощатись з минулим і збудувати майбутнє. І ти це зробив. Але зробив тоді, коли за вікном падав дощ. Для того, щоб завдати нового болю і щоб дати змогу зрозуміти всім, як дорого коштує любов.

Вона залишилась одна, знаючи, як сильно ти її кохав, розуміючи, що вже нічого не повернеш і, спостерігаючи, як залишаючи сльози на склі, за вікном плаче дощ...

07.01.07.