Паперові троянди

Вважається, що своє останнє творіння художник малює на небі. І він не просто малює найчарівніше, що ти зможеш побачити, не те, що більше ніколи не повториться, він віддає всього себе, розмальовуючи небосхил, даруючи нам захід сонця. Останній в його вічності.
Тому кожен раз, дивлячись на небо, я гадаю, чиє життя обірвалося. Чиє, а потім одразу: а чи був він щасливий? 
Сподіваюся, що був, бо тоді це дає мені надію. Ні, не на те, що я колись теж зможу розфарбувати небо, я не митець, а сподівання на щастя. Хоча б під кінець.
Навіть, якщо комусь колись захочеться побачити мене в чомусь, я б хотіла, щоб мене бачили в трояндах. Ні, не в таких, від яких люди сходять з розуму, і ні, не в тих, від запаху яких в тебе паморочиться в голові, а в паперових. Зроблених за тридцять секунд з серветок: білих, рожевих, різнокольорових – та з будь яких.
Побачивши таку квітку, я хочу, щоб ви знали, що я поруч. Що я була, є і буду поруч навіть тоді, коли це не так. Коли мого тіла не буде, коли воно перетвориться на попіл. 
Ні, тільки не в землю. Благаю, не залишайте мене прикутою до землі навіть після смерті. Хоч раз за вічність, мою маленьку вічність, дайте мені торкнутися мрії і полетіти. Дайте хоч так залишити слід. Дайте розчинитися в всесвіті, який при житті не приймав  мене.
А поки що дивіться на цю троянду і згадуйте, що я жила. Колись я зникну: не тільки з життя, але й з пам'яті. І тоді мене нібито й ніколи не існувало. Та й дійсно, для тих, інших, мене й не було.
Але я продовжу сподіватися, що колись, якась дівчинка побачить паперову троянду, і в її голові промайне дивна думка, нібито послана їй не з цієї реальності, про дівчину, яка завжди по собі залишала квіти, такі ж невмирущі, як, здавалось би, її мрії.
Вона і сама спробує зробити одну, але нічого не вийде. І перед тим, як викинути в смітник зіпсовану паперову серветку, вона подумає: "А чи була вона щаслива?" 

Memento Mori або пам'ятай, що доведеться вмирати.