1. Наодинці з тишею

Ось саме через це я ненавиділа свою роботу. Мені здавалося, цьому не буде кінця.

Стукаючи пальцями по клавіатурі, я вбивала потрібні цифри. Вже йшла двадцята година, але кінець звіту навіть не наближався. Як казали мої колеги «це звичне діло засиджуватися допізна у звітні дні. Звикай». І я звикала. У перший місяць мені було фізично важко. А далі - морально.

За вікном час від часу щось гуркотіло. Але на це я вже не звертала уваги, для нашого підприємства це було звично.

Заволала сирена, змушуючи мене лише підтиснути губи. За роботою ми майже не чули повітряних тривог. Де юре керівництво казало спускатися у бомбосховище. Але де-факто… Нікого не хвилювало коли ти доробиш роботу, якщо кожен раз будеш спускатися у підвал. Нажаль працювати було можна лише за комп’ютером у кабінеті. 

- Ти доробила те що я казала? – спитала Марія ледь повернувши голову від екрану свого монітору.

- Залишилося небагато.

- Добре. Мені вже треба збиратися. Коли доробиш закриєш кабінет? 

Побачивши, як гасне її екран, мене пробрав відчай. Залишатися наодинці мені не хотілося.

Перші десять хвилин я намагалася не звертати уваги на думки, що лізли у голову. Місяць тому я також затрималася на роботі. Але тоді поряд були Марія та Даяна. Ми працювали, їли піцу та жартували з того, що знов працюємо до ночі. Це було прокляття нашого відділу. 

Зараз я вже починала у це вірити…

За вікном стало тихо.

«Усе добре, Аню. На поверх нижче хтось є. Та й охорона…»

Двері кабінету були відкриті і за ними я бачила темряву коридору. На нещастя мені захотілося в туалет. Визирнувши за двері я проковтнула слину, що стала у горлі. Темрява мене завжди лякала. Я була з тих, хто міг вигадати собі проблеми ні з чого. 

Увімкнувши ліхтарик на телефоні я ступила за поріг. На поверсі було темно наче у гробниці. Швидко підбігши до вмикача, я запалила світло. Його вистачало, щоб освітити частину коридору. 

Попри все страх вже заполонив кожну клітинку мого тіла. По шкірі пройшли сироти, а серце пропустило удар. Я майже бігла по коридору коли наді мною згасла одна з лампочок. Секунда і вона увімкнулась знов. Я майже не дихала, рвонувши до туалету. 

Здавалося, що весь світ затихнув. Було чутно лише звуки моїх кроків та переривчасте дихання.

«Озирнутись?» - я швидко кинула погляд назад. Там удалині коридору щось ворухнулося.

«Мені ж ще повертатися!» 

Хотілося кинути все та тікати. Мені здавалося, що там у коридорі хтось є. І він слідкує за кожним моїм кроком. 

«Це безглуздо, Аню! На поверсі нікого немає, та й у будинок стороні не зможуть потрапити»

«Напевно це дух замученого працівника. Скоро й я стану однією з них» - від цієї думки чомусь стало смішно.

На хитких ногах я все-таки дісталася туалету та зачинила свою кабінку.

«Чорт. Ось для чого така робота?! Одні нерви!» 

І тут я не відчувала себе у безпеці. Навпаки, думка, що треба повертатися тепер лякала ще більше. Моє серце стукало так швидко, що здавалося воно вистрибне із грудей. Стоючи у кабінці я слухала власне дихання, яке здавалося надзвичайно гучним тепер. 

Я спробувала заспокоїтися, але уява малювала моторошні картинки, які могли чекати мене за дверима. Але сидіти тут до скону було не можна. Рішуче відкривши двері кабінки я підійшла до дзеркала. Звідти на мене дивилося змучене обличчя з сірими колами під очима. Вигляд у мене був трохи кращий за мерця. 

Обполоснувши обличчя водою я ще раз впевнила себе у тому, що тут безпечно. 

У коридорі горіло тьмяне світло. Напевно ж впала напруга. Або ж у мене потемніло в очах від перевтоми. Тиша огорнула мене товстою ковдрою, давлячи на груди. Щось змінилося. Щось у цій тиші було не те…

До свого кабінету я майже долетіла. Зачинивши двері на замок притулилася до стіни спиною, переводячи дихання.

Опанувавши себе я сіла за свій стіл та увімкнула музику в телефоні. Наступна година пролетіла вже без пригод. 

«Відправити» - мій палець клацнув по мишці відправляючи звіт керівниці Марії. 

Почекавши декілька хвилин я написала їй смс. Відповідь прийшла миттєво: «Все отримала, дякую. До наступного звіту відпочивай»

Перевівши дихання я відкинулася на спинку крісла.

- Нарешті…

Втома вже не так сильно давила на плечі. Від думки, що все доробила і скоро опинюся вдома з’явилися сили. 

Вимкнувши комп’ютер я взяла сумку та пішла до дверей. Мене переповнювала радість і навіть найстрашніші монстри, які могли ховатися у темряві мене вже не могли злякати. Але в дечому я помилялася. 

Повертаючи ручку я відчула, як морозець пройшов по шкірі. Перед очима потемніло, а потім…

Ось самеч ерез це я ненавиділа свою роботу. Мені здавалося, цьому не буде кінця…