Скарб народу

Павло стояв на просторій терасі, де влаштували міні-сад, щоб службовці могли відновити внутрішній спокій, та все поглядав на руку, де на тонкому полімері була година. Він домовився зустрітись із Ліною на цьому поверсі о 16:00, а вона вже запізнюється, що не могло не дратувати.

Нарешті він почув цокання невеликих каблуків і із коридору на терасу вийшла гарненька рудоволоса дівчина у коротенькій сукенці. Від одного її вигляду Павло одразу ж пробачив її запізнення та ще якусь мить розглядав її обриси.

- Про що ти хотів порозмовляти? - сказала дівчина, коли помітила, що хлопець не може відірвати від неї погляду.

- Ось що, - сказав нарешті Павло та вказав на полімер, де з’явився лист із військової академії про його зарахування, - Ти ж розумієш, що насправді «зарахували» означає, що у мене немає вибору і я повинен стати військовим.

Ліна уважно прочитала лист та важко видихнула, бо вже здогадалась чому насправді він це їй показує.

- А ти не хочеш бути військовим, чи не так?

- Ні, мене це не зовсім приваблює. Але як я можу сказати діду-начальнику військової служби та батьку-керівнику одного із військових підрозділів, що я не хочу продовжувати династію військових? Мій дядько став інженером і дідусь запропонував взяти йому прізвище матері, щоб їх ніхто не пов’язував, - емоційно сказав Павло та з острахом глянув на верх військової академії, яка височіла над горою.

- Може не все так погано?

- Ти тільки глянь на неї! У їхні вікна навіть голову не просунеш, а це тільки її верхівка. Всі ж знають, що більша частина академії знаходиться у середині гори, щоб ніхто не почув як знущаються над молодими хлопцями.

Ліна тільки закліпала та не знала, що й сказати. Хоча вона прекрасно розуміла, що він хоче, щоб вона попросила його залишитись та не йти на 5 років до академії, адже його серце та відданість вона здобула ще в минулому році. Проте Ліна не була впевненою у своїх почуттях і не знала чи готова вона просити його про таке та взяти на себе відповідальність за наслідки розпалених почуттів хлопця.

Зненацька із темного неба вирвалась блискавка, а через хвилину і могутній грім. Підлітки злякались та побігли в середину.

Опинившись в середині, підлітки зрозуміли, що вимкнулась електрика. Десь здалеку почувся крик охоронців, які перевіряли поверхи на наявність когось зайвого. Підлітки переглянулись та прочитали в погляді одне одного, що їм краще кудись заховатись, щоб у їхній батьків не було проблем.

Павло не став довго чекати, а просто взяв Ліну за руку та вони разом забігли у невелике підсобне приміщення. А тоді хлопець, не відпускаючи руки, підійшов дуже близько та подивився їй в очі, щоб дати зрозуміти їй, що вона все-таки повинна зробити цей крок.

Ліна лише ковтнула, а в наступну мить вони почули як щось клацнуло. Вони обоє машинально обернули голови в бік джерела звуку та побачили, що частина стіни виявилась дверима, які відчинились через стрибки електроенергії.

Ліна сприйняла це як знак, що поки не пора вирішувати. Вона вивільнила свою руку, підійшла до дверей та зазирнула всередину. Там було перехрестя коридорів, а з лівого боку виднілись сходи нагору.

- Павле, послухай, а хіба це не таємні двері до вежі, де зберігається найцінніший скарб нашої планети? Ходімо, глянемо, що там, - грайливо сказала Ліна та увійшла в середину.

Павло поспішив її зупинити, проте дівчина вже бігла коридором до сходів, тому йому нічого не залишалось як піти за нею.

- Ліно, почекай, ти розумієш, що у нас можуть бути великі проблеми? Великий Тарас, який заснував наше поселення на цій планеті, не даремно зробив можливим прохід сюди тільки для тих, хто має необхідні знання.

- А я не вважаю, що ми настільки дурні, що не зможемо зрозуміти, що це за скарб. До того ж, наш народ охороняє цей скарб уже багато століть. Невже тобі не цікаво, на охорону чого ти віддаєш своє життя?

Ці слова Ліни змусили задуматись його на кілька хвилин. А цього часу виявилось достатньо, щоб вони опинились на верхньому поверсі. Електрику досі не відновили, тому двері досить легко піддались. Проте те, що вони побачили у цій кімнаті викликало серйозне обурення в них обох.

Павло та Ліна завмерли та якусь хвилину обдумували побачене. Серед великої, залитої світлом зали лежало тіло жінки в анабіозі, а на стінах висіли численні портрети цієї самої жінки.

- Я не розумію… - сказала Ліна, - От це і великий скарб нашого народу, який у великій битві із Лінійцями втратив 40 зорельотів та 12 тисяч військових?

- Ні, ні… Це не може бути всім, що ми так рясно захищали! Це напевне лише … А справжній скарб це знання, які зберігаються в цьому комп’ютері, - спробував пояснити Павло.

Ліна повільно підійшла до стін, які були завішані картинами, та на одній із них помістила портрет Великого Тараса та цієї жінки, а внизу підпис: «Ти найцінніше, що я маю. Ти мій скарб». Ліна ковтнула та зробила кілька кроків у напрямку камери анабіозу.

- Павле, я боюсь, що скарбом Великого Тараса була саме ця жінка. Моя мама розповідала, що навіть у наших законах прописано, що пріоритетні дослідження це клонування, лікування раку мозку та вихід із анабіозу. Все, щоб одного дня оживити цю жінку.

- Не може такого бути! Великий Тарас розумний та благородний лідер, який не міг так вчинити з нашим народом!