Все давно вирішено

Масивні скляні триметрові двері відчинилися перед Марією настільки точно, що їй не довелося зупинятись чи зменшувати швидкість. Одразу за ними розташовувався світлий космодром, оформлений у світло-голубих тонах.

Посередині залу розташовувався великий голографічний куб, на якому можна було дізнатись всю інформацію про сьогоднішні рейси. Марія підійшла до голограми, провела по ній рукою і майже миттєво перед нею з’явилась інформація про її рейс.

««Терен-Вінсон». Час відправлення 20:09. Час прибуття 07:08. Час у дорозі 10 годин 59 хвилин.» , - прочитала Марія. А потім глянула вверх, де помітила, що зараз 19:46. Марія полегшено видихнула та пішла купити собі філіжанку кави.

Поки роботизована машина готувала їй напій, Марія знову пригадала, що це її останні миті на Терені. Зусиллям волі дівчина прогнала від себе думки про це та знову налаштувалась на повернення додому після шести років життя на іншій планеті.

Коли Марія взяла стаканчик в руку, їй сяйнула думка, а що як залишитись жити тут на Терені? Вона вже звикла до масштабів великого міста, до повного метушні життя, до того, що все вічно змінюється, до великої кількості жителів.

В порівнянні з Тереном її рідна планета це маленьке селище, жителі якого можуть вміститись в одному районі. Марія посміхнулась, згадавши, в якому маленькому містечку виросла вона. Туди би навіть не помістились всі люди, із якими вона познайомилась і подружилась за ці роки а Терені.

За одну мить у голові Марії швидко розвинулася ця думка. Із її освітою вона би з легкістю знайшла роботу, а оселилась вона би у районі річки Тигер, в одному із двісті поверхових елітних будинків, із якого би було видно захід сонця.

- Посадка на рейс «Терен-Вінсон» закінчується через 10 хвилин, - голосно і чітко прозвучало в динаміках зали очікування.

Марія ніби проснулась, а всі її мрії безжально розвіялись. Дівчина розуміла, що вже варто йти в сідати на корабель, але якесь відчуття не давало їй цього зробити, тому вона стояла серед зали, ніби завмерла.

Люди проходили повз Марію, а вона все боялась ворухнутись, щоб у її свідомість не увірвалась реальність і не стерла її мрії з хитрою посмішкою на обличчі. В якийсь момент система повідомила Марії про необхідність йти на борт корабля, так як у неї закінчується віза.

І в цей момент Марія зрозуміла, що вона так не хотіла згадувати. Насправді дівчина просто не може залишитись на Терені.

На Вінсоні кожного року серед випускників шкіл проводять тестування на виявлення здібностей. Найбільш здібні учні вирушають на Терен отримувати високоякісну освіту, повністю за рахунок влади. Проте обов’язковою умовою є підписання угоди, що після завершення навчання студент повинен повернутись на Вінсон та застосовувати отриманні знання на користь рідної планети.

Дівчинці із маленького міста тоді можливість здобути освіту на Терені, а потім повернутись до родичів і друзів висококваліфікованим спеціалістом та одразу ж отримати роботу на атомній станції, здавалась найкращим шансом у житті.

Проте вона забула врахувати, що за ці 6 років вона звикне до Терена, обживеться на ньому, заведе нових друзів та бачитиме, що існують набагато кращі перспективи у житті для спеціаліста її рівня.

І тепер покидати це все їй здавалось не виносимо важко. Як можна покинути життя на високотехнологічній планеті заради планети, економіка якої тримається на видобуванні рідкісного металу та продажу його на всегалактичному ринку?

Проте з іншого боку, вона завжди знала, що так буде. Якщо вона не сяде на корабель тепер, то її одразу ж затримають та примусово депортують, а цей вчинок негативно відобразиться у її особистій справі і тоді, якщо вона захоче побувати тут через роки, то їй можуть відмовити у візі.

Марія сумно глянула на таймер, який відраховував останні хвилини дії візи і розуміла, що вибору у неї немає, все уже давно вирішено. Глибоко вдихнувши, Марія увійшла на борт корабля та зайняла своє місце.

«Я ще повернусь», - подумала дівчина, коли оголосили старт подорожі.