Вихід поруч

«Вихід поруч», - прочитала Наталія надпис на стіні та подумала, що ця фраза зараз дуже доречна як ніколи. «Які шанси були натрапити на неї саме зараз?» - подумала дівчина так ніби це не вона проводила у цих коридорах більшу частину дня.

Десь позаду було чутно людський гамір та рух потягів, які максимально акуратно зменшували швидкість, щоб обережно прибути на платформу та не завдати дискомфорту пасажирам, які вже були всередині. А вентиляційний вихід, який саме знаходився поруч із Наталією, інколи приносив із поверхні звуки, як автомобілі саме призупинялись на світлофорі та рвучко рушали, коли загорався зелений сигнал.

Все навколо здавалось таким живим і одночасно здавалось, що все це життя так десь далеко і не має ніякого відношення до Наталії, бо воно було б таким в незалежності чи стояла дівчина тут зараз, чи ні.

Поки Наталія вдивлялась в цей надпис, кілька разів їй приходило на думку, що потрібно приєднатись до того життя на платформі. А потім вона знову і знову згадувала відповідь, яка їй прийшла на електронну пошту від «Одинадцятого Київського Космічного Агентства», яке також не оцінило розробки Наталії.

«Шановна Наталіє, ми дуже вдячні вам за надіслані розробки модернізації наших штурмовиків. Наші інженери вивчили їх та прийшли до висновку, що вони не підходять нашому «ОККА». Також повідомляємо, що у нас поки немає вільних вакансій інженерів. Бажаємо вам успіхів у пошуку Агентства, якому згодяться ваші розробки. Гарного Вам дня!», - згадала Наталія ще раз текст відповіді.

Від таких відповідей вона відчувала, як у неї опускаються руки. Наталія одразу ж пригадала, що вже давно працює над новими розробками, проте їй все тяжче мотивувати до роботи над ними, коли їй відповідають лише відмовами, а потрібно ще ж працювати, спілкуватись з друзями і рідними, виконувати домашні справи та розвиватись…

В якийсь момент Наталія виринула із своїх думок та знову прочитала той надпис, глибоко видихнула та підійшла до службових дверей. Дівчина не встигла їх зачинити за собою, як перелякано скинулась…

Наталія дещо перелякано підняла голову та почала перебирати у голові варіанти, що вона відповість. Сказати правду? А чи може вона йому сказати? Чи не виставить правда її у поганому світлі та чи не зруйнує вона її життя?

Чи може Наталії варто прикинутись, що все добре і що вона опинилась тут абсолютно випадково? Та чи повірять їй, адже вона прекрасно розуміла, що печаль буквально відбилась у неї на обличчі та дозволить відкинути варіант, що все добре.

Наталії здалось, що за одну мить у неї пронеслось сотні думок перш ніж, вона наважилась підняти голову та поглянути в очі свого колеги. Як Наталія й очікувала, Микола буквально спопеляв її сердитим поглядом.

- От тільки не кажи, що все гаразд та що ти опинилась тут абсолютно випадково! - одразу ж випалив Микола.

У Наталії не було сил витримати її сердитий погляд, тому вона майже одразу ж здалась та розповіла все як є: про чергову відмову, про несправедливі обставини та постраждалі амбіції. Микола лише взяла Наталію за руку та відвела у свій кабінет.

- Послухай мене! Життя рідко буває справедливим і добрим. Це не означає, що ми маємо бути злими чи поганими через це. Воно нас так випробовує. Життя хоче знати наскільки сильний у тебе внутрішній стержень. Чи ти міцна неначе дуб, який готовий витримати будь-які бурі, чи ти маленька осика, яку зламає найменший вітерець. Дуже часто ми щось робимо не завдяки чомусь, а навпаки наперекір чомусь. І якщо двері, в які ти думаєш тобі варто стукати, постійно зачинені, значить пора будувати свої двері, які для тебе завжди будуть відчинені. Головне лише правильно розставити пріоритети і пам’ятати, що вихід завжди поруч,- сказав Микола.

Наталія лише кивнула та в роздумах попрямувала до свого робочого місця.