Вижити

Сонце повільно опускалось до горизонту, завершуючи ще один день. Раніше у своєму житті Антоніна не задумувалась про те наскільки це великий дар - прожитий ще один день. Але тепер кожен додатковий день - це справді щастя, для кожного із її групи.

Коли сонце повністю зайшло за горизонт, Антоніна повернулась в печеру та лягла на своє місце. Вдень тут стабільно трималась висока температура, проте вночі могла опуститись нижче 10° С, тому дівчина накинула теплий плед.

Десь здалеку почувся крик її колеги Павла. Він звик багато їсти, а тепер це велика розріш, тому два тижні тому у нього був через це нервовий зрив. Тоді йому порадити самому прикласти більше сил для того щоб у групи було більше їжі. В той момент Павло неначе прозрів, проте тоді ще й гадки не мав як можна дістати їжу в диких умовах.

Зрештою, тепер Павло проводить майже весь день намагаючись впіймати побільше риби у так-сяк сплетені сітки, або просто поцілити у рибу загостреною палицею.

Антоніна вдивлялась в стомлені та налякані обличчя своїх колег та згадувала, що вони були типовими офісними працівниками, які звикли з комфортом проводити свій робочий день за комп’ютером. Аж поки їхньому відділу не влаштувати поїздку за рахунок компанії на планету Пі-134. Вона славилась своєю подібністю до природи Землі, на яку тепер вже неможливо потрапити.

Перші дні вони з радістю провели на пляжі, а потім їм організували похід по гірському хребту з палатками. На третій день Олена та Марія сильно посварились і розійшлись у різні частини лісу так, що Марію довелось шукати половину дня.

А потім ще знервований інструктор переплутав стежки і їм довелось іншу половину дня повертатись на свій маршрут. Зрештою, коли вони повернулись до готелю, то виявили там справжній хаос.

Виявилось, що терористи випустили небезпечний вірус, тому всі вильоти з планети відмінили та організували швидкий карантин. Антоніна із своїми колегами більше не змогла потрапити до своїх номерів і все навкруги було вже зачиненим. Вони не знали куди їм дітись, тому заховались і від вірусу, і від правоохоронців в печері.

Раптово Антоніна почула, що до них наближаються швидкі кроки…

Всі колеги серйозно насторожились та навіть підняли палки для захисту, адже це могли бути люди, а могли бути дикі тварини. Інструктор за ці дні розповідав їм, що на планеті живуть м’ясоїдні хижаки висотою в два метри, проте вони вже давно не ступають на територію людей. З іншого боку за цей місяць, який вони провели в цій печері все могло змінитись.

В наступну мить налякані колеги помітити, що той хто наближається маніпулює світлом, а отже скоріше за все це не хижаки. Через хвилину печеру із десятком колег Антоніни освітлили правоохоронці цієї планети та здивовано роздивлялись обстановку.

- Що ви тут робите? Чому ви живете в печері? - із певним нерозумінням запитав один із них.

Антоніна помітила як керівник їхнього відділу зібрав до купи всі свої сили, щоб приборкати страх та дикі інстинкти, які оволоділи ними за цей час. Через хвилину він розповів правоохоронцям їхню історію.

Після цього правоохоронці розповіли, що за цей час вірус не вдалося приборкати, а навпаки він охопив кілька мільйонів жителів планети та вбив вже більше двохсот сотень. Тому покинути цю планету вони поки не можуть, але й жити у печері їм тепер не буде необхідності.

Антоніна разом із колегами кинулась швидко збирати ту невелику кількість речей, які в них залишилась та пішла з всіма за правоохоронцями. Після швидкого тесту на вірус, їх помістили в автобус та майже аж до ранку кудись везли.

Антоніна вдивлялась в темряву та не могла повірити, що життя в печері закінчилось. Вони повернуться до більш-менш нормального життя та їм більше не потрібно буде полювати, щоб вижити.

Проте все ж вона не могла заснути та відчувала, що її щось тривожить. Антоніна вглядалась в далечінь та помітила світло ліхтарів, які на мить показали вишку із солдатом на ній. Дівчина в ту ж мить піднялась з свого місяця та рушила вперед.

- Куди ви нас везете?

- В безпечне місце, - тільки сказав чоловік, який охороняв вихід та поглянув на неї так, щоб вона одразу ж втямила, що краще більше питань не задавати.