Бункер

Ми не знали наскільки світ змінився за цей короткий час. Ми уявляли, що коли зможемо знову вийти, то все буде як до початку пандемії, коли люди щодня поспішали на роботу, коли світ можна було назвати цивілізованим.

Той день розпочався практично як завжди. Після ранкового душу та сніданку, я прогулялась у парку та дочитала книгу. А потім ми всі зібрались поблизу входу. Мій брат так радів, що знову зможе вільно пересуватись по поверхні, що знову зможе знайти друзів, що навіть у найбільших песимістів проскочила посмішка.

Голова бункеру нагадав нам всім, що життя на поверхні буде значно відрізнятись, тому якийсь час ми можемо відчувати дискомфорт. Раптом Семен виступив проти того, щоб ми покидали бункер, адже ми вже давно втратили зв’язок із контактними особами, а інтернет й досі не ожив.

Голова поспішив нас заспокоїти та наголосив на тому, що найголовніша загроза для нас, пандемія, за ці три роки вже закінчилась і ми можемо вільно повертатись до звичайного життя. І оскільки всі були налаштовані так само, то голова підтвердив відкриття шлюзу, він дещо неприємно заскреготів і ми почали повільно виходити.

Я пам’ятаю, що нам всім било в очі сильне світло, і тому ми одразу не могли зрозуміти, що там. Коли із бункеру вийшло дві третіх, ми з братом наблизились до виходу і лише тоді почули крики та постріли.

Ми пригнулись, я стиснула братову руку і не розуміла звідки стріляють та чому так багато світла. Тут хтось крикнув «Біжіть!» і ми бігли аж поки не оглянулись і не побачили, що група якихось людей спеціально світила великим прожектором прямо на вхід в бункер та стріляла у тих хто виходив.

Ця група людей була вдягнена у старий латаний одяг, а їхні обличчя були розмальовані чорними лініями чи то навмисно, чи то просто вони давно не бували у ванній. Раптом брат засмикав мене за руку та сказав:

- Де ми? Це не той світ, який я пам’ятаю!

Лише в той момент я роззирнулась по боках та побачила, що від колишнього високотехнологічного місту не залишилось майже нічого. Кругом були напівзруйновані багатоповерхівки, бруд, автомобілі, які вже ніколи не поїдуть, уламки вертольотів та штурмовиків.

Я не могла зрозуміти, що тут сталось за останні три роки, що люди довели свою цивілізацію до такого стану. Тоді, коли тільки оголосили пандемію та заборонили людям покидати дім, наші батьки купили на всякий випадок місця у технологічному бункері, куди не зможе потрапити вірус.

І коли хворих стало більше 3-х мільйонів, а ліків й досі не було знайдено і зупинити поширення вірусу не могли, ми зачинились в бункері та спокійно провели там 3 роки, очікуючи на закінчення пандемії. Проте ніхто не очікував, що за цей час світ зруйнується та стане диким.

Вже через кілька хвилин я помітила як у середину бункеру забігають люди в старому одязі. Вони нахабно штовхали тих, хто звідти виходив та поки не розумів, що відбувається, і при цьому встигали між собою боротись.

В цей же час люди із бункеру безпомічно блукали перед входом, як новонароджені котятка, які поки ще не бачать. Я сильніше стиснула руку брата та спробувала у натовпі побачити батьків. Вперше в житті я й гадки не мала, що далі мені робити і я однозначно не була готовою до життя у такому світі.

Раптово спинним мозком я відчула, що до нас хтось наближається, проте у мене ніби відняли усі сили і я не могла рухатись. В наступну мить я почула їхнє хіхікання та слова, які змусили мене відчути всеохоплюючий жах:

- Дивись, дітки багачів шоковані тим, що сталось зі світом. А оскільки вони пропустили велику війну за виживання, то зараз все, що можуть це дивитись, як інших перебивають наче тих ягнят. Беремо їх, вони будуть нашими слугами.

Коли я почула, що той інший ступив крок, то заледве видавила з себе брату коротке «Біжи!» і ми побігли так, що аж легені горіли, а позаду лише було чутно їхній сміх.