Не мій вибір

Сьогодні рівно рік… як я просипаюсь сама в ліжку без надії, що колись дізнаюсь, що з ним сталось. Вранці за звичкою я накинула халат та підійшла до лівої стіни, де відображався календар. Я намалювала хрестик на вчорашньому дні та важко видихнула.

Після сніданку я відвела старшого сина в школу, а доньку в дитячий садок. По дорозі я зустріла колишню колегу, яка тепер на пенсії. Вона дала мені корзинку із булочками для дітей та сказала, що мене підтримує все містечко. Я подякувала та попрямувала додому. У мене було повно справ.

Вдома я під’єдналась до системи та кілька годин працювала над кодом для нового штурмовика, аж поки годинник не повідомив мені, що прийшов час для обіду. Пообідавши, я увімкнула систему поливу в саду.

Дім виглядав таким пустим без нього. Я знову годину просиділа біля шафи із його речами. Вони акуратненько висіли та могли вічно чекати на його повернення. Їм не потрібно ні надії, ні знання скільки вже минуло.

Зрештою, я взяла себе в руки та приготувала легкий перекус для сина, який скоро повернеться із школи. Я злегка підплигнула, коли хтось торкнувся моєї спини.

- Мамо, це тобі! – почула я голос сина.

В руці він тримав невеликий букет квітів. Я взяла його та обняла сина. Мене завжди дивувала його хоробрість. Коли я погодувала сина, то повернулась до роботи над кодом, аж поки система не повідомила, що пора забирати доньку.

Ми із сином вже повернулись додому та я роздала дітям по булочці, коли ми почули дивне гуркотіння. Я підійшла до вікна і побачила, як небеса розступились, щоб літаюча машина могла приземлитись біля мого будинку.

Моє серце забилось із неймовірною швидкістю. Це прибули із космічного агентства. Тільки вони любили так пафосно з’являтись. Я побігла до дверей із надією, що не почую найжахливішу новину в житті.

Двері автомобіля відчинились і звідти вийшов мій чоловік. Я не могла повірити своїм очам. Він живий і здоровий стояв переді мною. Я кинулась йому на шию із намірами більше ніколи не відпускати його на ту війну.

Це трапилось перед народженням нашої доньки. Клан «Синя квітка» із раси Жовтих об’явив війну нашій екзопланеті. Вони заявили, що три тисячі років тому на цій планеті мешкали їхні предки, тому у них є права на цю планету. Хоча наші представники здогадувались, що вони просто виявили на ній планеті важливий для них матеріал і тому тепер хочуть її присвоїти будь-якими методами.

Вони не захотіли мирно вирішувати справу і напали на перші кілька міст. В ході цього конфлікту загинули мої батьки і я благала свого чоловіка переїхати на іншу екзопланету. Я не хотіла дивитись, як вони знищать ще когось із моєї родини. Хоча ми й жили у невеликому містечку, не було ніяких гарантій, що наступна велика битва не буде відбуватись над ним.

Але мій чоловік сказав, що він солдат космічних військ, а ця планета його Батьківщина, яку він буде захищати, щоб на ній спокійно змогли жити наші діти. Він із колегами доклав багато зусиль, щоб від тоді «Синя квітка» не знищила більше ні одного міста, щоб всі жителі планети почували себе в безпеці.

Проте рік тому сталась дуже серйозна битва, яка могла би дати перевагу «Синій квітці» та звести на нуль всі старання космічних військ. На ту битву вирушило дуже багато солдат і більше 40% із них або загинули або зникнули.

Коли мені повідомили, що із ним втрачений зв’язок, я ніби втратила землю під ногами. Все здавалось втраченим. Я не знала, як буду виховувати дітей сама. Я не готова була стати вдовою, коли мені ще й навіть сорока років немає. Щоб підтримувати дітей я перевелась працювати із домашньої системи.

А тепер через рік очікування, я могла спокійно видихнути та заховати всі свої страхи в далекий ящик. Все нарешті було позаду.

- Вони відступають! – радісно сказав чоловік, - я не даремно боровся за нашу екзопланету.

Більше історій в Instagram @moon_litera_ua