Що за межами купола?

Хто ми? Ким ми були і ким стали? Ми народились, щоб в той день те зробити чи просто випадково опинились в тому місці, в той час? Я запитувала себе про це сотню разів після того дня, коли ми змінили хід історії.

Із самого дитинства все, що я бачила це гігантські фіолетові дерева. Всі, хто був під куполом – жили, щоб вирощувати фіолетові плоди. Для чого вони були потрібні людям поза куполом, ми не знали. Ми просто їх вирощували та продавали їм. Чим більше ми вирощували – тим більше отримували кредитів, за які могли надрукувати собі будь-яку їжу, одяг чи меблів.

Ми вставали вранці по таймеру та бігли поливати дерева, а потім ми змащували стовбури добривами. Завдяки цьому плоди виростали на 42% більшими. В період цвітіння ми змішували між собою пилок із різних дерев. Цвітіння триває всього два тижні, тому роботи в цей час у нас було дуже багато.

Після цього два місяці і два тижні плоди ростуть. Якщо в цей період дерева отримають замало води чи добрив, то плодів виросте мало або вони будуть маленькими і сім’я отримає небагато кредитів. А потрібно ж буде ще пережити місяць відпочинку, коли дерева потребують тільки води.

Люди за куполом давно володіють неймовірними технологіями і літають в космос, але ці дерева не можуть вирощувати їхні технології, тільки ми можемо.

Багато століть мій народ був задоволений таким життям і вони навіть і не пробували дізнатись, що за межами куполу. Поки одного дня, я будучи високо на дереві і збираючи пилок, не почала розпитувати старшу сестру про те, що за межами куполу. Вона, як істинний член суспільства під куполом, зневажала такі думки і мені заборонила про це думати.

А через близько 8 циклів росту плодів один знайомий хлопець Артем привернув мою увагу до того, що позаду механізму, куди ми складаємо плоди для вивозу за межі куполу, є незамкнуті двері. Він запропонував мені вийти і подивитись, що там…

Я погодилась піти із ним, хоча знала, що після цього можу перестати бути почесним членом суспільства під куполом. Проте цікавість була настільки сильною, що я боялась, що все наступне життя буду тільки й думати про те, що втратила шанс дізнатись.

Артем взяв мене за руку і ми прослизнули до тих дверей. За ними був тунель, і ми затамувавши подих ринули в темноту. Коли ми звернули за ріг, Артем витягнув із кишені ліхтарик та почав освітлювати нам шлях.

Ми ходили по тунелям кілька годин, поки не зайшли в тупик. Далі потрібно було залізти по драбині, до люка із якого било світло. Там щось було і ми почали лізти вверх. Відчинивши люк, ми опинились позаду великого будинку.

Артем сказав, що там мають бути інші люди і ми повинні побачити як вони живуть. Ми обережно підійшли до вікна і побачили, як люди заходили у велику кабіну, яка трохи згодом швидко зникла. Артем сказав, що для першого разу ми достатньо побачили, але я хотіла зайти в середину.

Тому я відпустила його руку та попрямувала до дверей. Я з легкістю потрапила в середину та сіла на сидіння, як це робили інші люди. Я оглянулась та побачила Артема біля дверей. Я знову стала дивитись в бік, де була кабіна, коли побачила дещо неймовірне.

Як ні звідки там знову з’явилась кабіна, але вона буквально відрізала руку жінці, яка стояла заблизько. Жінка лише на мить скорчилась від болі, а в наступну хвилину у неї почала відростати нова рука, а із нею також і її одяг ніби сам відростав.

На якусь мить жінка обернулась в нашу сторону і ми помітили, що в неї очі блимали фіолетовим кольором. Точно таким самим відтінком фіолетового світились плоди, коли повністю ставали зрілими. Цей відтінок ми би ніколи не сплутали із іншим.

- Вони не люди! – почувся чийсь крик.

В наступну секунду я зрозуміла, що це кричить Артем. Я ковтнула, бо не знала, що буде далі із нами. Не минуло й хвилини, як нас оточили силіконові роботи. Вони були дуже схожі на людей, але я одразу ж відчула, що в них немає нічого живого. Роботи підняли пальці та вистрілили в нас імпульсами, які одразу ж нас приспали.

Я проснулась в скляній камері та побачила, що в камері навпроти мене лежить Артем. Через хвилину до мене підійшов силіконовий робот та чоловік, у якого періодично очі світились тим відтінком фіолетового. Чоловік без проблем пройшов крізь скло і в ту ж секунду в кімнаті ні звідки з’явились два стільця та стіл.

Чоловік присів на один із них та жестом вказав мені на інший. Я неохоче сіла та із цікавістю розглядала його обличчя.

- Хто ви такі? Ви ж не люди? От той за склом точно не людина. Він робот, хоча дуже схожий на людину.

- У нас обох є спільний предок – людина. Але вже багато поколінь тому і я, і ви еволюціонували, як того вимагали умови проживання. Ми поєднали живе із неживим, щоб стати чимось більшим, - сказав чоловік.

Після цих слів, чоловік підняв руку і між пальцями виросли перетинки, а потім вона почорніла і виросли великі кігті, які змінились звичайною людською рукою.

- Так змінюватись нам дозволяють мільйони нанороботів, які допомагають всім процесам в наших тілах. В той же час як ваш народ навічно енергетично поєднався із фіолетовими деревами. Ви ніколи не покидали купол, бо занадто довге перебування в далі від дерев вб’є вас.

Я не розуміла про що він говорить. Як таке можливо? Чому ніхто й ніколи нам цього не розповідав. Я не могла повірити в почуте.