Як я могла забути?

Людмила зменшила крок і заховалась за стіною, бо відчула в повітрі запах. Ірина взяла із плеча автомат та приготувалась захищатись. Група із конкурентного табору пройшла і навіть не поглянула в її бік. Людмила видихнула і поспішила поглянути чому вони звідти йшли.

Людмила піднялась на другий поверх напівзруйнованого будинку та оглянула через приціл територію. Все було спокійно і нічого не вказувало, що конкуренти щось замислюють, принаймні на перший погляд.

Людмила закинула автомат собі на плече та вже хотіла спускатись, коли давні спогади почали випливати. Людмила важко ковтнула. Це та ж площа. Внизу біля сходів й досі стояла конструкція, яка колись була лімузином.

Сльози заповнили її очі і вона не могла й далі дивитись. Людмила кинулась та сіла під стіною. Як вона могла забути? Як вона могла викреслити той чарівний час? Людмила підтягнула рукав куртки та кофти і побачила під ними залишки кружева. Вона так і не змогла його викинути.

Людмила пам’ятала як в той день мама і її дві подруги допомогли вдягнути їй надзвичайно красиву та пишну сукню. Всі тканини сукні були м’якими та приємними, тому Людмила просто купалась в ніжності.

Вона боялась сідати в той лімузин, але мама сказала, що це не вирок, а лише новий етап. По дорозі її тривожили сумніви та бажання все відмінити. Проте Людмила переборола себе та вийшла із лімузину на зустріч своєму нареченому. Він стояв на верху сходів та був надзвичайно красивим.

Людмила підняла сукню, щоб вільно ступати по сходах і в той же момент всіх вразив невідомий імпульс, від якого всі попадали без свідомості. Людмила пам’ятала, що, коли вона прокинулась, то сонце вже минуло середину неба. Навколо всі продовжували лежати.

Людмила кинулась до мами, яка була поруч, і відстрибнула, щойно відчула холодну шкіру. В один момент вона зрозуміла, що всі інші навколо були вже мертвими…

Людмила була в повному жаху. Вона в такій розкішній сукні, а вони всі мертві. Всі друзі і родичі, які приїхали розділити із нею радість. Людмила не могла в це повірити і тому побігла на верх. Усвідомивши правду, Людмила заповнила площу своїм криком.

Людмила навіть не встигла помітити, як сонце зникло за горизонтом. Вона спустилась вниз та просто пішла в невідомому напрямку. На вулицях лежали десятки вже охололих перехожих. Це мав бути найщасливіший день в її житті, як кажуть, а натомість став найгіршим.

Людмила ходила нічними вулицями, аж поки сонце знову не з’явилось на горизонті. За цей час вона не побачила нікого іншого живого і тому вирішила, що вона єдина, хто вижив. Тоді Людмила вирішила повернутись на площу та залишитись біля своїх рідних.

Але вона не встигла дійти до площі, бо хтось схопив її за руку та затягнув в середину якогось будинку.

- Мені дуже шкода, що це сталось в день твого весілля, але тобі не можна далі йти. Вони вирішили, що це кінець світу і тому почали анархію, - сказала якась дівчина.

- Значить ще є хтось живий.

- Цим не варто було виживати. Переодягнись. Ера весілля та щастя закінчилась.

Після цих слів дівчина вийшла та побігла кудись. Людмила стояла в тому під’їзді ще якийсь час. Всі її плани знищені, всі кого вона знала скоріше за все не вижили. Людмила не знала, що робити далі.

Ні один день після того Людмила не відчувала себе хоч трохи щасливою. За виживання потрібно було боротись із анархістами, із тваринами, із природою, із винаходами людства, які без людини перетворювались в зброю. Тепер вона вже зовсім інша людина.

- Як я могла забути? Скільки ж це років минуло? Після п’ятого, я вже й перестала рахувати, - прошепотіла Людмила.

Її спогади перервав скрип дверей. Людмила тихенько підповзала до вікна та побачила біля підвальних дверей будівлі навпроти членів групи анархістів, які обмінювались чорними пакунками.

- Агент 256 викликає базу, - сказала Людмила, тримаючи рацію, - квадрат 2А2, двоє анархістів обмінюються чорними пакунками біля підвальний дверей. Викликаю групу для стеження за об’єктом.

Більше історій в Instagram @moon_litera_ua