Двері, які мали бути закриті

Аліна тільки приступила до роботи, коли в секторі В спрацював датчик поломки на аварійному щитку. Вона натиснула кнопку «Прийняти завдання» на своєму планшеті та вирушила за своєю коробкою з інструментами. Після цього вона піднялась на рівень 2 та добралась до платформи із поїздами між секторами.

Аліні подобалось, що перехожі шанобливо розступались та давали їй дорогу, коли вона була одягнена у форму інженера-ремонтника, а позаду неї їхала коробка з інструментами. Адже всі в цей момент знали, що саме від неї залежить безпека комплексу.

Аліна без черги підійшла до терміналу оплати, вибрала пункт призначення та підставила зап’ясток до сканера. Він швидко визначив, що вона була на завданні, тому сенсори загорілись жовтим кольором, а анімований чоловічок попросив людей пропустити її.

Аліна гордо увійшла в свій потяг, маршрут якого пролягає попри сектор В. Аліна присіла та подивилась на табло. Потяг вирушав через 6 хвилин. Коли таймер завершив зворотній відлік двері потягу зачинились і він вирушив.

Поїздка у Аліни зайняла всього 12 хвилин. Поблизу сектору В вийшла тільки вона. Все тому, що це був промисловий сектор. Тут перебувають тільки ті люди, які слідкують за роботу величезних апаратів.

Слідуючи маршруту, прокладеному на планшеті, Аліна за 21 хвилину дійшла до місця поломки. Все виглядало так, ніби хтось ліктем розбив скло та ним же пошкодив панель. Аліна за допомогою планшету зробила фото та відправила начальнику, а потім вийшла на зв’язок.

- Схоже там була бійка, а, отже за правилами, ми повинні викликати службу безпеки. Нічого поки не чіпай, Аліно. Вони скоро будуть.

Аліна присіла поки біля стіни та стала на планшеті складати свої свідчення від моменту, коли прийняла завдання до цього моменту. Аж раптом вона відчула легенький вітерець. Вона вирушила подивитись, що це було і прямо за рогом побачила відкриті двері.

Аліна із жахом стала прощатись із життям. За межами цього комплексу смертельна для людини радіація, тому всі не головні двері на зовні давно заварили.

Аліна розуміла, що вже пізно зачиняти двері. За цей час, вона вже отримала смертельну дозу радіації і тому їй залишилось жити кілька годин. Спочатку вона просто стовбичила і дивилась на відкриті двері, а потім стала згадувати своє життя.

І раптом вона згадала, як колись в старших класах її подруга запитала у вчителя, що за стінами комплексу. Він відповів фразою із книжки, а вона сказала, що мала не це на увазі. Подруга запитала, яке тепер там життя, коли радіація вигнала людей звідти. Вчитель не знав, що сказати, бо ніколи там не бував.

Аліна задумалась на мить, що оскільки вона помре за кілька годин, то може варто одним оком глянути, що там? Вона боязко підійшла до дверей та виглянула на зовні. Там так яскраво світило сонце, що їй знадобився час, щоб призвичаїтись.

А потім Аліна побачила дерева, кущі, травичку, квіти, побачила, як літають пташки та стрибають дикі звірі. Вітерець легенько гладив її шкіру та щоках та руках. Все було таке гарне, що Аліна й не уявляла.

Раптом їй сяйнула думка, що на цих дверях обов’язково повинен був спрацювати датчик, коли їх відчиняли. Але чомусь такого не сталось. Вона підвела погляд на верх та побачила, що датчик над дверима не активний.

І в цей же момент їй сяйнула одна жахаюча думка. Вона швидко кинулась до коробки із інструментами та відшукала там лічильник Гейгера-Мюллера. Вона увімкнула його та стала заміряти рівень радіації.

У відповідності із офіційними даними, за межами комплексу рівень радіації складав 125 мкР/г, а от лічильник показував, що зараз рівень складає 15 мкР/г. Аліна швидко підійшла до дверей, але лічильник не фіксував збільшення рівня радіації.

Аліна глянула на годинник і згадала, що сюди йдуть люди служби безпеки. Якщо вони побачать ці двері відкритими, то її просто зачистять. А вона повинна з’ясувати, що це все означає. Тому Аліна швидко зачинила двері та побігла коробки, де по глибше заховала лічильник та стала й далі чекати службу безпеки.

Йдучи додому, Аліни думала лише про ті події. Коли працівники служби безпеки розпитували її, то вона заледве змогла витиснути із себе, що більше нічого підозрілого не бачила. Вона й досі не може забути той, пронизуючий до кісток, погляд, який «магічною силою» змушує тебе вивалювати всю правду.

Але вона все-одно збрехала. Лише якимось чудом працівники служби безпеки не викрили її. Але можливо запідозрили у чомусь. І тому, цілком можливо, вони вже встановили за нею стеження. Будь-хто із перехожих може бути таємним агентом. Одна ця думка змушувала її здригатись.

А ще ці двері. Датчики можуть вимикати тільки інженери, головнокомандуючі та адміністратори із рівнем доступу не менше 4Б. Хто б це не зробив, він точно знав, що ззовні безпечно. А враховуючи, що зовсім поруч є сліди боротьби, то можна лише гадати, що сталось там насправді.

Аліна ще кілька днів, як ні в чому не бувало, ходила на роботу та спілкувалась із друзями. На той час у неї вже були домовленості і якби вона їх скасувала, це виглядало б дуже підозріло для таємного агента. А ще вона хотіла перевірити чи з’являться у неї симптоми променевої хвороби.

Через п’ять днів, будучи повністю здоровою, Аліна таємно прихопила із запасних інструментів лічильник Гейгера-Мюллера. Вона знала, що не можна вирушати у сектор В на потягу, бо тоді доведеться офіційно оплачувати проїзд і давати таємному агенту докази. А ще вона вирушила на чорний ринок та придбала невеликий пристрій, який прив’язував її маяк в зап’ястку до домашнього комп’ютера, і цим самим приховуючи її реальне місце положення.