Говорящий пес

Слідчий з особливо важливих справ капітан Юрій Васнецов несміливо зайшов до кабінету начальства. За столом сидів його керівник — полковник Івушкін Сергій Михайлович. Той глянув поверх паперів і знову заглибився в читання.

— А, це ти, Васнецов! Сідай, дорогий. Я якраз читаю твій рапорт про пограбування ювелірного магазину на Адміральській площі. Чудова робота, капітане! Молодець!

— Дякую, Сергію Михайловичу, — стримано відповів Юрій. Він був помітно напружений.

— Шкода, що в пограбованому магазині не було камер спостереження. Дуже шкода. Але ти викрутився. Знайшов важливого свідка злочину. І свідок цей — говорящий пес!

Полковник знову глянув поверх паперів на слідчого, потім відклав документи.

— Васнецов, як давно ти був у відпустці?

— Та… не знаю, — зніяковів капітан. — Рік чи два. Не пам’ятаю.

— Давно, значить. А до психолога не хочеш сходити? Або до психіатра. Не знаю вже, хто в них там відповідає за говорящих собак… А тебе самого в цьому рапорті нічого не бентежить?

— Говорящий пес, чи що?

— Саме так! Я не можу зрозуміти: ти дурень чи з мене знущаєшся?

Юрій промовчав. На образи відповідати не хотілося, але гідну відповідь дати було потрібно.

— Пане полковнику, в законі ніде не зазначено, що говорящий пес не може бути свідком. Відповідно, його свідчення є цілком законними. Чи ви хочете, щоб у своїй роботі я не керувався законом? Тоді чим мені керуватися?

— Я хочу, щоб ти керувався здоровим глуздом! — гнівно вдарив кулаком по столу полковник. — А його я в твоєму рапорті не бачу! Ти що, збираєшся передати матеріали справи до суду?

— Це було б цілком законно. Саме так і слід вчинити.

— Ні, ти точно не при своєму розумі! Тобі час у відпустку. Але перед цим ти перепишеш свій… собачий рапорт.

— І не подумаю! — сердито насупився Васнецов.

— Юро! — схопився з місця полковник. — Заради моїх сивих скронь! Не доводь мене! Мені ще одного інфаркту бракувало з твоїм говорящим псом! Ти хочеш сказати, що він справді існує?

— Так. Він існує.

— Ти ж ніби не п’яниця і не наркоман. Звідки в тебе такі галюцинації?

— Хочете, я вам його покажу? — несподівано запропонував Васнецов.

Прочинивши двері кабінету, Юрій тихо присвиснув. У щілину неквапливо зайшов великий рудий пес, висолопивши язика від спеки. Він глибоко вдихнув повітря, понюхав підлогу й вальяжно вмостився посеред кімнати. Полковник із зацікавленням спостерігав за собакою.

— Це він? — спитав він, переводячи погляд на Васнецова.

— Саме він, — відповів капітан, наголосивши на слові. — Знайомтеся, це Рудик.

— Він не блохастий? І якою мовою він говорить? Як його змусити говорити?

— А ви спитайте в нього щось.

— Спитати? Рудику! Як справи?

Пес нічого не відповів. Лише байдуже розглядав шпалери, не подаючи жодних ознак мовної обізнаності.

— Чому він мовчить? — спитав полковник. — Васнецов, ти точно з мене не кепкуєш?

— Звісно, ні. Зараз він заговорить… Рудику, розкажи Сергію Михайловичу, як відбувалося пограбування ювелірного магазину.

Настала довга, болісна пауза. Пес навіть вухом не повів. Лише позіхнув і прикрив очі.

Полковник невдоволено глянув на підлеглого.

— Васнецов! Ти бачиш — нічого не відбувається!

— Бачу… — розгубився Юрій, бліднучи. На лобі виступив піт. — Рудику! Привіт! Ну ж бо… скажи хоч щось! Будь ласка!

Але Рудик мовчав. Лише сопів, дрімаючи на підлозі.

Полковник Івушкін почав нервово ходити кабінетом, смикаючи лівим оком.

— Так, усе ясно. Ти з мене знущаєшся. Хочеш моєї передчасної смерті! Знаєш що — забирайся з мого кабінету зі своєю паршивою неговорящою собакою!

— Фу, як грубо! — пролунав чужий голос з боку пса.

Івушкін, витріщивши очі, дивився на пса, що заворушився. Нижня щелепа в нього відвисла, руки затремтіли, ліве око смикнулося ще дужче.

— Фу, як грубо! — повторив пес, повертаючи до них морду. — Тепер я розумію, чому всі так не люблять нашу поліцію. Тут працюють грубі, невиховані люди. І це, між іншим, homo sapiens!

Розуміючи, що з полковником може статися серцевий напад, Васнецов обережно посадив його в крісло й дав води.

— Це… це хто?.. Це він сказав? — не вірячи власним вухам, прошепотів Івушкін, тицяючи пальцем у бік пса.

— Вам же сказали: не вона, а він! — обурився Рудик. — Ви що, статі собаки не розрізняєте? Хочете, поясню, як це робиться? Або покажу?.. Хоча ні. Після того, як ви мені нагрубили, я взагалі з вами не зобов’язаний розмовляти.

— Але ж я тобі не грубив! — заперечив Юрій, намагаючись не зіпсувати стосунки.

— Це як подивитися! Чому ви мене називаєте Рудиком, капітане Васнецов? Я ж вас Юрчиком не називаю. Ми з вами корів разом не пасли. І взагалі, я зробив вам велику послугу, давши свідчення. І що натомість? Ви сьогодні мене навіть не нагодували!

— Чорт! І справді! — вилаявся слідчий, ляснувши себе по лобі. — Але в мене з собою нічого немає…

— У полковника Івушкіна в сумці лежить бутерброд, — спокійно натякнув пес, почесавши задньою лапою за вухом. — У нас, собак, нюх кращий, ніж у людей. До речі, з ковбасою.

Полковник поспіхом дістав бутерброд і поклав перед псом.

— Я що, з підлоги їстиму? А де тарілка? — невдоволено сказав Рудик. — Чи ви думаєте, собакам подобається підхоплювати всіляку заразу? Ви ж тут у туфлях ходите, бруд з вулиці носите!

Івушкін кинувся до шафи, дістав тарілку, протер її рукавом і поставив на підлогу разом із бутербродом.

— Виделка потрібна?

— Обійдуся. Але жарт оцінив. А як щодо гірчиці? Я хоч і собака, але люблю бутерброди з гірчичкою. Особливо з ковбасою!

Гірчиця знайшлася й у запасливого полковника. Намастивши ковбасу, він чемно відійшов убік. Рудик із насолодою взявся їсти — під пильними поглядами присутніх.

— Ммм! Смакота! — блаженно промимрив пес. — Дружина готувала? Передайте їй мою велику подяку.