26

"- Ти неймовірний, - Олена весело розсміялася і поцілувала Мирослава.

- Неймовірний йолоп?, - посміхаючись, запитав чоловік.

Сміх коханої дружини розлетівся по квартирі ніжним дзвіночком і жінка жартома штурхнула брюнета в бік.

- Ні, самий кращий, хоробрий та розумний, - поглянувши на Мирослава серйозно, прошепотіла жінка.

Чоловік хмикнув і знову приклав вухо до живота Олени, який вже сильно виділявся під тонкою тканиною домашнього халату.

Як добре було вдома, так спокійно та затишно... дивно, чому в нього відчуття, що він давно тут не був, наче ж нікуди не їздив...

- Це тому, що ти мене зрадив і живеш з нашим сином в чужому домі, - тихо сказала Олена. - А я помираю в лікарні. Непотрібна нікому, забута.

- Що? Що ти таке кажеш?!, - Мирослав здивовано подивився на дружину і побачив, що її усміхнене обличчя посіріло і до нього, як і до її рук та шиї, тягнуться якісь проводки та трубки. - Олено... що з тобою?!

Раптом він все згадав, перед внутрішнім зором чоловіка швидко промайнула ціла серія картин... аварія, знайомство з Анжелікою, зрада, лікарня, підвищення, маєток Вронських, операція Петрика, поїздка в Париж, галерея, тераса, Філіп, зустріч з представниками дочірньої компанії, бійка...

Олена сумно похитала головою, заплющила очі і почала танути в повітрі.

- Ні, ні, зачекай... я кохаю тебе, я відмовився від тих стосунків, це була помилка... зачекай, пробач!

Але вже через мить він самотньо сидів на канапі в порожній сірій квартирі..."
 

Пік-пік... пік-пік...

Знову цей набридливий звук.

Мирослав розплющив очі і одразу ж зрозумів, що він в лікарні. В інтер'єрі кімнати переважали білі та лимонні кольори, з відчиненого вікна лилось м'яке світло, пробиваючись крізь закриті гардини. Апаратура, до якої був під'єднаний брюнет, вправно показувала якісь цифри.

Поруч з ліжком, на стільці сиділа Анжеліка. Дівчина була блідою і виглядала пригніченою. Як тільки вона помітила, що Мирослав розплющив очі, то одразу взяла його за руку і почала плакати.

- Пробач... пробач, це все через мене... пробач, - сльози безперервно текли по ніжній шкірі, але Ліка не зводила очей з обличчя свого коханця. - Вони через мене приїхали... я знаю, що це товариші Філіпа з тобою зробили.

- Анжеліко, - хрипло сказав брюнет. - Не плач, будь ласка. Це не твоя вина, просто ці люди - відморозки, які вже звикли, що їм все сходить з рук.

Дівчина хотіла ще щось сказати, але її перебили.

- Не в цей раз, - від дальньої стіни пролунав знайомий голос.

- Данило?, - здивовано запитав Мирослав. - А ти що тут робиш?!

- Чекаю щоб ти прокинувся, - хмикнув юнак. - Я з вчорашнього дня приймаю участь в цій історії, та й ти мені сподобався.

- Якось неоднозначно це звучить, - тихо засміявся брюнет і закашлявся, через біль, який стиснув грудну клітку.

- Чшш, тихо, тихо, - начальник маркетингу, підійшов ближче до співрозмовника. - В тебе внутрішні пошкодження і синці по всьому тілу, навіть гематоми є, тому лікарі не рекомендують напружувати м'язи.

- Так що ти мав на увазі, коли сказав про свою участь у цій справі?, - вирівнявши дихання, поцікавився Мирослав.

Блондин зітхнув і сів поруч з ліжком нового товариша, підтягнувши до нього стілець.

- Коли я вже збирався повертатися додому, мені з твого номера зателефонували, - почав розповідати молодий чоловік. - І я дуже здивувався, коли почув незрозумілі пояснення незнайомця, який стверджував, що ти лежиш побитий в якомусь провулку. В мене навіть промайнула думка, що в тебе поцупили телефон і зараз виманюють мене, щоб обікрасти... але здоровий глузд переважив емоційність і я, запитавши адресу, поспішив до свого авто. Паралельно зателефонував водію Вронських, номер якого добре знав, так як він неодноразово привозив нам документи з материнської організації. Коли я приїхав, тебе якраз завантажили в авто, щоб відвезти до лікарні, так що полісменів викликав також я.

- Дідько, можливо не потрібно було втягувати поліцію, - заплющивши очі, сказав брюнет.

- Не зрозумів, - Данило здивовано подивився на чоловіка і перевів погляд на Анжеліку, яка здавалось зблідла ще більше. - Що це такі небезпечні люди?

- Філіп казав, що вони вб'ють Мирослава, якщо він не відступиться від мене, - прошепотіла дівчина.

- Ну, тоді до звинувачень можна буде додати ще й погрози, - знизив плечами блондин.

- Дідько, от чому вони вирішили провчити мене, - ледь хитнувши головою, важко зітхнув Мирослав. - Якщо Філіп так кохає Анжеліку, то йому варто було просто поговорити з нею, а не створювати собі таку репутацію. Це ж лише додає проблем.

- Я теж так думаю, - кивнув Данило і повернувши голову до Ліки додав, - і ваш батько також, тому Ви не будете відкладати свій рейс.

- Ні, я не залишу Мирослава, - хитнула головою блондинка. - Ми поїдемо додому разом.

- Ліко, ну чому ти наче дитина на все реагуєш, - скривився брюнет. - Тобі небезпечно залишатись тут.

- Чому? Я під наглядом охоронців, що зі мною може статися?!, - насупилася дівчина.

- Та що завгодно, - фиркнув Мирослав. - Вони винайняли квартиру навпроти вашої і цілодобово спостерігають за тобою. Ти вважаєш це адекватною поведінкою нормальних людей?

- Ну, вони ж просто чекали коли я приїду, хіба ні?, - здивовано сказала Анжеліка.

- Ні, якщо врахувати те, що вони бачили, і їх знання про наше місцезнаходження протягом всіх цих днів, - хрипло відповів чоловік. - Ніхто не може сказати про те, що в голові у збочених фанатиків, які чомусь обрали тебе своєю ціллю.

- Ну, тут все просто, - Данило підвівся на ноги і почав ходити по палаті. - Або той юнак дійсно бездумно закоханий в пані Анжеліку, або хоче отримати з неї побільше грошей.

- Він сказав, що кохає, сказав, що його обманули, - Ліка похитала головою, ховаючи обличчя в долонях. - Дідько, що я накоїла.

- Анжеліко, ти що знову...?, - Мирослав не наважився завершити речення, але дівчина добре зрозуміла натяк.