Історія сьома (1.2)

Він мовчатиме, поки гроза не закінчиться. Поки вітер не вщухне, і дощ не перестане лити з неба. Він спокійний. Йому не страшні блискавки, йому не пробиває перетинки грім. Йому все рівно. Все рівно на катастрофу, що коїться за вікном, що вибиває двері, що зносить дах, що підіймає у повітря всі небезпечні предмети і кидає їх у його обличчя. Це нещастя не його справа. Не його наслідки. Не його відповідальність. Ця негода сталася не через нього.

Він тихий. Вітер заглушатиме його голос, і він спокійно прийме це, як факт. Він не кричатиме, не махатиме руками, не кидатиметься на людей, щоб ті побачили його, почули, зрозуміли. Гроза, у якій він живе, завжди одноманітна. Він знає погодинно, у якому напрямі дутиме вітер, під яким кутом падатиме дощ і з яким інтервалом битимуть блискавки. Він звик. Він не бореться. Він живе. Живе у катастрофі, живе у негоді, живе у вибраному ним же житті. Живе задушений довгим каштановим волоссям. Живе з високим тоном голосу, що змушує дзвеніти у вухах. Живе з глибокими блакитними очима, які топлять кожен раз, як зазираєш у них.

І очі ці, як безодня.

І коли вдивляєшся всередину неї занадто довго, то в якийсь момент починаєш усвідомлювати, що дивишся з неї назовні.

Не силах вибратися. Без бажання вибратися. У спокої та рівновазі. Посеред бурі.

Його дружина завжди була катастрофою. Для нього, для дітей, для себе самої. Завжди була морем, що огортає з усіх сторін і ласкаво стискає хвилями. І відносить все далі від берега.

Його люба дружина. Його кохана дружина. Його єдина дружина.

Та, що намагається втекти. Та, що намагається виїсти органи. Та, що намагається роздерти себе на частини.

І він. Той, що відвертається, залишаючи двері відчиненими. Той, що ховає дітей, закриваючи їх собою, щоб вона не бачила. Той, що намагається втримати руки від того, щоб ті роздерли нігтями живіт.

Він чоловік. Чоловік по статі та по закону. Він намагається склеїти розбиту на друзки вазу. Він намагається намотати бинти на руки дітям. Він намагається стишити крики музикою, щоб у вухах перестало дзвеніти. Він віддав все, щоб зберегти цю сімʼю. Віддав мрію, віддав призначення, віддав свободу. Залишився закованим у згорілій будівлі під час шторму.

Його кохана дружина.

Його любі діти.

Такі схожі на нього та на неї. Такі артистичні, такі талановиті, такі тихі. Такі схожі на неї. Такі емоційні, такі змінні, такі розважливі.

Такі відверто незацікавлені ні в ньому, ні в неї, ні в їхній сімʼї. Далекі і байдужі. Його дорогоцінні сини.

У цьому штормі йому не комфортно. Він просто звик до речей, що пролітають повз його обличчя, до зливи, що просочує до нитки його одяг, до блискавок, що сліплять очі, до грому, що оглушує. Він відчуває, як вітер ріже його шкіру, навіть стоячи у затишку картинної галереї, обмазаної сонцем. Він слухає тихі кроки людей навколо, що стали для нього солодше за музику. Він обдивляється залу і дивується, як у цьому штормі може існувати так багато людей. Він зупиняє погляд на хлопцеві, що загубив бейджик, ведучи дівчину на вихід. І наздогнати його вже не здається реальним, тож він просто підбирає бейдж і кладе його у карман, плануючи віднести в офіс на першому поверсі. Він бачить згорблену дівчину попід стіною, біля якої стоїть старший чоловік надзвичайно схожої зовнішності. Він зупиняє погляд на пакунку з речами біля портрета хлопчика, перевʼязаного чорною стрічкою. І життя пливе, але йому здається, що повз нього. Він, як звичайний глядач, відчуває, як від кожного персонажа віє їхньою особливою - лише цій людини притаманною - бурею. Бурею солоною, як у морі. Бурею сухою та холодною, як на пляжі пізньою ніччю. Бурею весняною, яка зриває пахучі квіти та кидає їх на полотно з фарбами. Бурею з запахом ліків та побілкою у старій лікарні. Бурею, що пахне перекинутими баками з бензином у переповненому машинами місті. Бурею, що пахне, як життя.

І чомусь йому здається, що його буря запаху не має. Чомусь його катастрофа не лишила жодного місця, де може народитися якийсь запах. Чомусь його дружина на оббризкала парфумами їхній згорілий будинок. Чомусь його сини не лишили по собі жодного аромату. Чомусь всі зникли, і він залишився сам посеред блискавок та грому.

І хай хоч картина їхньої сімʼї несе в собі їхню бурю, проте вона все рівно не пахне.

І його сімʼя, що живе у цій катастрофі, абсолютно не пахне.