Історія шоста

Це було диво знайти одна одну. Це було неочікувано. Ніби град на голову посеред найтеплішого в житті липня. Але, як виявилось, у цьому місті навіть град може впасти на голову. Звісно не в липні, але бабине літо виявилось ще теплішим. І ми просто зустрілися. Незнані, налякані, невідомі. І зрослися, ніби коріння дерев.

Ми зустрілися у вересні. Пройшли повз одна одну. Ходили по людям, ходили по чужим думкам, ходили по чужим головам, ходили по чужим життям у надії знайти шось знайоме. Зачепитися, закріпитися, залишитися. Ніби паразити, переходили з одного тіла на інше, і жодне не було до вподоби. Жодне не розуміло наших слів. Жодне не розуміло наших дій. Жодне не розуміло суті складених до купи атомів наших тіл. І це топило. Топило у залитих дощем ночах. Топило у висушених сонцем днях. Топило у тонкій межі між світанком та ранком. Топило у набитих сонцем, що заходить, хмарах. Топило у морі, що я лишила позаду. Топило у річці, що протікає під твоїми ногами.

Ми зустрілися випадково. Одного дня просто не пройшли повз. Одного дня просто заговорили. Одного дня просто приросли одна до одної, ніби коріння дерев, і звʼязалися у найдивніший і найміцніших морський вузол.

Одного дня ми просто зустрілися.

Втомлені, знесилені і до біса зневірені.

Одного дня ми просто почалися. Ми - як одне ціле, що захищає одна одну. Ми - як одна суть, що розуміє одна одну. Ми - як одна сімʼя, що є одна для одної.

Одного дня ми просто були створені. Ти, що так відчайдушно намагаєшся виправдати чиїсь очікування. Ти, що бачиш силу там, де ніхто не бачить світла. Ти, що робиш, попри те що, більше не можеш. Ти, що штовхаєш, навіть не очікуючи дякую. Ти, що цінуєш. Ти, що віриш. Ти, що тримаєш. І я, що без надії мрію про неможливе. Я, що відштовхую, навіть попри бажання. Я, що здаюсь, навіть не почавши. Я, що довіряю, навіть не перевіряючи. Я, що бачу прекрасне навіть там, де його нема. Ми симбіоз непоєднюваних організмів. Ми комбінація незʼєднюваних хімічних елементів. Ми створені самостійно. Викарбувані, вичищені, вилиті. Через крики, через сльози, через недовіру, через випробування. Через нас самих.

Одного дня просто створені. Випадково і доленосно одночасно. Випадково, але одного дня ми просто почали йти поруч одна з одною, і наші думки більше ніколи не гуляли по чужим головам. Нам комфортно одна з одною, і ми одні одній більше, ніж сімʼя.

Одного дня ми побачили одна одну. Не дивилися крізь, а дивилися на.

Одного дня ми стали ліпшими подругами, і це значило для нас більше, ніж ми самі. Одного дня гілки дерев просто пожовкли, квіти завʼяли, і температура на вулиці опустилася нижче пʼятнадцяти. Осінь, що названа кінцем, стала для нас початком. І я вдячна їй за те, що вона існує. Прохолодна, дощова, яскрава, вітряна, шумна. Повторює наші голоси. Повторює наші думки. Повторює рух наших тіл.

Моя мила найкраща подруго, частина моєї сімʼї, частина мене, частина осені, частина світу навколо. Захована в океанах, стишена ураганами, закрита будівлями. Десь далеко. Десь близько. Десь у мене в голові. Десь у моєму голосі, що говорить мені триматися з усіх сил. Десь у нитках, що обмотують моє тіло, намагаючись зберегти його в купі. Десь у темряві, що закриває мені зір, намагаючись вберегти від гострих предметів. Десь у повітрі, що наповнює легені під товщею води. Десь у крові, що стрімить по моїм венам, не витікаючи з ран. Десь у свідомості, що тримається з останніх сил, щоб не здатися лікам.

Десь і всюди.

Як осінь несподівана.

Як осінь змінна.

Як осінь неминуча.

Моя мила найкраща подруго, ти зображена на картині, ніби остання осінь. Яскрава, невловима і така далека. У цій картинній галереї ти єдиний сезон. Єдиний ураган, єдиний циклон, єдиний тайфун.

Моя мила найкраща подруго, я цю галерею не покину. Поки світло падає на полотно і знебарвлює його, я лишатимусь тут.

Поки бачитиму. Поки розумітиму. Поки слухатиму.

Поки триматимусь.

Поки дихатиму.

Поки житиму.