Історія пʼята (1.2)

Моя люба, сердечна, така далека, але осяяна племіннице. Загублена між будинків, між доріг, між країнами, між океанами, між хмарами. Зломлена, перевʼязана, недолікована і вже навічно не-ви-лі-ко-ва-на. Ти десь там між висотками, які лишилися у моїй памʼяті, ти десь там між людей, яких я ніколи не бачив, ти десь між стежками, якими я ніколи не крокуватиму. Зневірена у власній долі і така схожа на мене.

Я би написав тобі сотні листів про дороги, яких ти так боїшся, і дорогу, яку ти так ненавидиш. Але мої руки тремтять кожен раз, як я беру до рук будь-що. Мої руки не бачать нічого перед собою. Мої руки вже навічно відірвані від мого розуму.

Я би розповів тобі сотні історій про людей, яких зустрів, блукаючи вперед і назад на своєму шляху, про речі, які бачив, які часто були не стільки поганими, скільки невдачливими. Але мій голос вже відібрало. І як би сильно я не хотів переконати тебе у зворотньому, але я не можу виговорити жодного чіткого зрозумілого слова.

Я би показав тобі кожен закуток стежини, на якій я опинився після довгих блукань, щоб ти не страшилась її, ніби глибин океану. Але мої ноги більше не ведуть мене, куди я бажаю. Вони ходять самостійно, без контролю. Самі вирішують, куди ступити крок, а де зупинитися.

Моя дорогоцінна племіннице, напрям, в якому я йду, сподіваюсь, лишиться для тебе загадкою. Він не страшний. Він не сниться ночами у жахіттях, він не зʼявляється чудовиськом під ліжком. Він просто відображається втомою на обличчі, шрамами на тілі, нудотою у горлі, тремтінням у кінцівках. Він забирає всі вибори і лишає тебе з однією єдиною дорогою - чіткою, визначеною, замість тебе обраною.

Ти боїшся долі, схожостей, симетрії і, напевно, мене. Або моєї долі. Я ще не впевнений. Я бачу твої кроки, обрані стежки, зроблені вибори, і вони до болю нагадують мені себе самого. Ще молодого. Ще вільного. І відчуття тривоги розростається у мені, у твоїй матері, у всієї сімʼї. Тому що серед усієї сімʼї ти чомусь ступаєш своїми ногами по моїм слідам. 

Ти знаходиш таланти, ти пересікаєш країни, ти простягаєш свої руки до ще незрілих плодів і намагаєшся перестрибнути через саму себе. Ти так нестерпно нагадуєш мене, що я хочу здихатися тебе. Щоб не бачити тебе, щоб ти не бачила мене. Щоб забула. Щоб не знала. Побачила інші шляхи, знайшла нові дороги, відкрила нові горизонти, ступила на інші землі. І забула про існування тої самої, що зберігає мої сльози, що ховає мою кров, що навіки тримає мене.

Моя мила племіннице, коли я кажу тобі “біжи”, ти маєш бігти, не дивлячись під ноги. Стирай їх у кров, розмазуй піт по обличчю, спалюй власні легені, щоб викашляти це прокляття. І молись кожен день, як і я, щоб ми ніколи не знайшли одне одного на тій клятій стежині.

Симетрія, - що є благословенням від природи, - не принесе нам щастя. Якщо ти повториш мою долю, то твої руки симетрично тремтітимуть моїм, а очі симетрично осліпнуть. Ти так само ходитимеш без власної волі, так само сидітимеш у клітці з власного вибору.

Молись, щоб коли ти підняла свою голову, то не побачила мене. А я молитимусь, щоб я зміг піти з цієї зали до того часу. Не сиди на підлозі, тихо ковтаючи сльози без жодного прохання про допомогу. Кричи, істери і керуй власним тілом і не дай побаченому на портреті звʼязати твої руки. Я можу тільки уявляти, кого ти побачила замість того старшого чоловіка на картині. Я можу тільки уявляти, що дівчина на картині поруч насправді не ти.

Я ніколи не вірив у жодну релігію, але чомусь мені здається, що, якби Мойри дійсно плели наші долі, то ніякий жереб вони б не кидали. І наші нитки, - що так схожі одна до одної, - це сплановане бісове прокляття.

Моя безцінна племіннице, цей шлях, насправді, не такий вже і страшний, коли йдеш по ньому. Він не тернистий, без спусків та підйомів, без каміння на дорозі і взагалі не складний. Якщо ти підеш по ньому, - ніколи його не бійся. Він встелений пожовклим листям, він пахне дешевим алкоголем, він рівний і йде далеко-далеко, потроху спускаючись вниз. Ти не будеш продиратися крізь чагарники, завдаючи собі болю через численні порізи. Ти не спалюватимеш легені, намагаючись забратися наверх якоїсь гори. Ти не нашпортуватимешся на каміння, ламаючи пальці. І ця тривога, що охопила твоє серце, лишить тебе. 

Моя залюблена племіннице, поки ти плачеш, я побуду поруч. Я не полегшу твій біль, але, поки я можу, я стоятиму поруч, коли буде потрібно. Якщо ти будеш далеко, якщо ти будеш загублена, якщо ти будеш захована - я завжди тебе знайду. Стоятиму, як зараз, у двадцяти сантиметрах від тебе опершись на стіну, поки ти сидиш на підлозі, обіймаючи себе, і буду тут, поки потрібен. Поки розпач не пройде, поки тривога не відступить, поки відчай не розвіється. 

І молитимусь, щоб наша зустріч не зʼєднала випадково наші шляхи.

Щоб кров помилилась, і наша доля хоча б на один відсоток стала асиметричною.

Моя неоціненна, рідна, єдина на весь цей клятий світ племіннице, ніколи не будь схожа на мене.