Історія пʼята (1.1)

Чомусь у неї було враження, ніби вони схожі більше, ніж це можливо. У її очах їхні подібності були настільки близькими, що набували одного кольору. Ці подібності нашаровувались одне на одне, й інколи їй здавалося, що він та вона одна людина. Їх розділяла одна кров, але бути настільки однаковими видавалося навіть неправильним. Вони були однією сімʼєю, але бути настільки схожими було боляче.

Він був старшим років на 20. Її родич, якого вона бачила лише на свята. І якого тепер боялася, як вогню, тому що він боляче віддзеркалював її. Або вона його. Він її кров, що у хронологічному порядку тече вище і ніби опіками на шкірі обпечує її майбутнє. 

Вона не хотіла бути схожою ні на кого з її сімʼї, бо інакше б це означало бісове прокляття. Не хотіла нагадувати маму, що тепер істерично живе в її голосі. Не хотіла нагадувати батька, що керує її слухом. Не хотіла нагадувати сестру, що засіла відповідальністю за всіх у неї в голові. Не хотіла нагадувати брата, що носив її гнів. Не хотіла нагадувати бабусь, що завжди обирали не тих. Не хотіла нагадувати дідусів, які тепер контролювали її гнів.

І тепер все це поєднується у ній - тій, що відзеркалює дядька. Не бажаючи цього, копіює кожен його крок, йде по тій самій стежці, що і він, приклеєна до його долі, від якої так довго бігла.

Тепер її очі не відірвати від високої постаті брата матері. Вона стежить за кожним його кроком, тому що тепер ним промовляє її майбутнє. Тепер вона розуміє, чому їх називають однією кровʼю. Ця рідина тече по їхнім венам і повʼязує їх, намотується на їхні долі.

Вона живе у страху, очікуючи коли ж настане той день, коли вона опиниться на тій частині стежини, де зараз він. Самотній, розгніваний, розчавлений відповідальністю, розтерзаний своїми виборами, розірваний власними руками. Вона тремтить в очікуванні моменту свого падіння. Вона співчуває йому - тому, хто поєднав у собі всі вади своєї сімʼї. Вона співчуває собі - тій, хто повторить його долю.

Сімʼя понад усе. 

Сімʼя дасть тобі своє життя, свій дім, свою любов, своє щастя. 

Сімʼя дасть тобі свій гнів, свої проблеми, свої вади, своє прокляття. 

Сімʼя подарує тобі свою кров, яка живитиме тебе, яка знесилюватимете тебе, яка надихатиме тебе, яка вбиватиме тебе.

І ти живеш в очікуванні дня, коли ти і твій дядько закінчите цю знесилу. Ти знаєш, що це маєте бути саме ви, тому що ви поєднали у собі всі таланти, всі вади, всі життєві історії кожної людини у вашій дорогоцінній, мов золото, сімʼї. Ви обрані, ви знедолені, ви останні. Ви дихаєте повітрям, яке призначене не для вас. Ви торкаєтесь землі, яка не має тримати вашу вагу. Ви дивитесь на небо, яке втомилося від ваших благань.

Ваша дорогоцінна сімʼя. Кришталева. Виточена з каменю. Знесилена і знову ставша на ноги. Вона сяє наче рубіни. Вона крихка наче лілія. Вона елегантна наче пісня. Вона майстерна наче картина. Вона розтікається всередині ніби мед і склеює вени. Вона вдихається наче бузок, осідає пилком у легенях. Вона колеться наче кропива і вʼїдається у шкіру. Вона. Така тепла. Така рідна. Така безцінна.

Така незахищена. Від тебе. Від нього. Від вашої долі, що ніби айсберг, на який наштовхуєшся у темній ночі. Від вашого призначення, що ніби величезний валун переслідує ваші кроки. І ти хочеш проклясти себе і його за те, що стали загибеллю для них. Ви - такі непотрібні, такі слабкі, такі, чорт забирай, однакові. І дивлячись в очі рідного дядька, ти чуєш, як він благає тебе не уподібнюватись йому і бігти. Бігти так далеко, де це прокляття не наздожене. Чіплятися за людей, намагаючись скинути цю знесилу. Кричати, в надії спалити її у своїх легенях. І вставати. Вставати з цієї ями для власної ж труни. Грести землю руками, ламати нігті, давитися ґрунтом, вдихати у легені пісок з глиною. Тільки б ніколи не бачити дзеркало, у якому твої та його рухи синхронізовані та складають ідеальну симетрію. Ніби сама природа задумала вас такими. Ідеально симетричними. Однаковісінькими по обидва боки. 

І вашу симетрію - тобі інколи здається - не порушити. 

Ти бігла. Далеко. Настільки, що ні він, ні сімʼя, можливо, тебе більше ніколи не побачать. Ховалася між будинками, тінями, чужими силуетами. Мріяла, щоб тебе затулили собою спини, стіни, картини, книги. Тебе закривали лікарні, муніципалітети, ресторани та музеї. І притуляючись до стіни останнього, ти боїшся видихнути. Тому що не впевнена, що втекла. Не впевнена, що змогла.

І захована у тіні, ти дивишся на власні руки. Потім дивишся на портрет навпроти. В очах миготить, світ ніби відмовляється постояти на місці одну хвилинку, щоб ти роздивилася людину на картині. І - ніби все проти тебе, - ти бачиш свого дядька замість якогось дивного героя. Ніби не тікала роками від нього, від його крові, від вашої схожості. І дивлячись, здається, у напівпритомному стані на портрет, ти буквально бачиш як по намальованим артеріям протікає його кров. Ваша кров. Твоя, його, матері, батька, сестри, брата, бабусі, дідуся… і чомусь лише ваша зурочена. Чомусь лише ви повторюєте долі одне одного. Ніби білка у колесі намагаєтесь втекти від бідності, власних вад, алкоголю, бажання забутися і бути забутим. Ти знесилена осідаєш на підлогу, не в силах більше стояти. Коліна підводять тебе після довгого бігу, і ти відмовляєшся тікати далі. Втомлена. втоплена у власній крові. Відчуття посилюються в рази, і ти чітко чуєш голоси, вдихи та видихи, відчуваєш рухи - чужі та свої. Як швидко бʼється серце, як пульсує голова, як впиваються у шкіру нігті, як болять очі, як здавлює горло. Як хтось стає поруч тебе.